78 років тому, 3 квітня 1940 р., потяги смерті з польськими в’язнями вирушили із Козєльська до Катині. Так розпочався Катинський злочин. НКВС убило майже 22 тис. польських громадян, що потрапили у неволю після наступу СРСР на Польщу.
Їх страчували пострілом у потилицю та ховали у спільних могилах у Катині, Мідному та Харкові. Страти тривали з квітня до травня 1940 р.
Майже 15 тис. жертв становили жертви таборів у Козєльську, Осташкові та Старобільську.
В останньому із них перебував Юзеф Чапський — художник та солдат, один із небагатьох, кому вдалося вижити. У 1961 р. в ефірі радіо “Вільна Європа” він згадував, що в’язнів вивозили на підставі підготовлених раніше у Москві списків.
Підставою убивства поляків був наказ від 5 березня 1940 р., підписаний Йосипом Сталіном. У ньому йшлося про страту понад 25 тис. польських військових в’язнів, що утримувалися у таборах та в’язницях в Україні та Білорусі. Убиті пострілом у потилицю офіцери були елітою довоєнної Польщі.
Злочинців не було засуджено. У 14-річному слідстві російської прокуратури, що завершилося у 2004 р., було вирішено, що вбивство не було геноцидом. Ніхто не сів на лаву підсудних.
“Ця ситуація пригнітила родини убитих”, — сказала кілька років тому Анна Марія Волінська, яка в Катині втратила батька та дядька.
З листопада 2004 р. слідство у справі Катинського злочину веде Інститут національної пам’яті. Історики ІНП вважають Катинський злочин геноцидом з огляду на ідеологічні мотиви, які пояснювалися класовою боротьбою, а де-факто були національними, а також з огляду на масовість убивств.
Джерело: tvp.info
