Страх розмовляти рідною мовою та труднощі в налагодженні стосунків із поляками стають дедалі поширенішим досвідом українців, які живуть у Польщі.

Про це свідчать інтерв’ю, проведені соціологинями Варшавського університету. Дослідження показують, що суспільна солідарність слабшає, поступаючись місцем дедалі помітнішій ксенофобії.

«Зростання ксенофобії до українців у Польщі впливає на їхнє відчуття безпеки та може звести нанівець капітал позитивних емоцій у польсько-українських відносинах, сформований після початку повномасштабної війни», ‒ розповіла PAP викладачка факультету соціології Варшавського університету Домініка Бляхніцька-Цяцек.

«Дуже часто навіть ті українці, які вільно розмовляють польською і працюють із поляками, визнають, що потоваришувати з нами не так уже й легко», ‒ додала вона.

Соціологиня пояснила, що в дослідженнях міграції інтеграцію розглядають як двосторонній процес: з одного боку іммігранти вивчають мову, працюють і беруть участь у суспільному житті, а з другого ‒ суспільство, яке їх приймає, має бути готовим до того, що нові мешканці стануть його частиною. На її думку, українці відкриті до інтеграції з поляками, однак поляки не завжди готові зробити цей крок.

Крім того, за спостереженнями дослідниці, серед українців, які живуть у Польщі, дедалі частіше виникає страх, пов’язаний із використанням української мови у громадському просторі.

«Це відчуття страху, схоже, є чимось таким, чого раніше не було», ‒ підкреслила Домініка Бляхніцька-Цяцек, посилаючись на дані фонду Stand with Ukraine, згідно з якими перше виразне зростання неприязні до українців припало на минулорічну президентську кампанію.

Як додала соціологиня, посилення неприязні до українців може звести нанівець капітал позитивних емоцій, сформований у перші місяці великої війни, коли 70 % поляків допомагали українцям, а 7 % прийняли їх у своїх домівках.

В останніх дослідженнях викладачка разом зі своїми колежанками зосередилася на українській діаспорі, аналізуючи її реакцію на війну та участь у наданні гуманітарної й медичної допомоги. Дослідження мало якісний характер. У його основній частині соціологині провели 115 інтерв’ю, а в другому модулі, присвяченому, зокрема, користуванню соціальними мережами, ‒ ще 50. Дослідниці також проводили так зване включене спостереження, відвідуючи громадські та культурні заходи української діаспори, зокрема літературні вечори, стендап-виступи та спільне плетіння маскувальних сіток для підрозділів, які воюють на фронті.

Як зазначила Домініка Бляхніцька-Цяцек, українська діаспора є однією з найчисельніших у світі: «Загалом її чисельність оцінюють навіть у 20 млн осіб. До 2020 р. в Польщі проживало понад мільйон українців. Згодом приїхало приблизно стільки ж».

Говорячи про українську діаспору в Польщі, дослідниця має на увазі людей, які оселилися в країні ще до 2022 р., включно з українською меншиною в Польщі. Результати її досліджень свідчать, що українська діаспора в Польщі від початку повномасштабної війни активно долучалася до допомоги Україні.

«Однак цікаво, що характер цієї допомоги відрізняється від діяльності української діаспори у США. Там українські організації мають багаторічну традицію і значною мірою формалізовані. У Польщі допомога частіше має неформальний характер і є низовою ініціативою. Це пов’язано, зокрема, з більш критичним ставленням частини української діаспори до української держави. Люди, які займаються допомогою, хочуть бути впевненими, що вона потрапляє до конкретних одержувачів. Саме тому такого значення набуває безпосередній контакт із підрозділами, які підтверджують отримання, наприклад, маскувальних сіток чи захисних жилетів», ‒ розповіла авторка дослідження.

Цікавим для соціологині виявився гендерний аспект. За її словами, жінкам відносно легко втілити відчуття відповідальності за Україну в конкретні дії: вони організовують допомогу, приймають біженців або беруть участь у зборах коштів. Натомість у випадку чоловіків ситуація складніша.

«Чоловіки, які жили в Польщі ще до початку повномасштабної війни, стикаються з тиском, пов’язаним із необхідністю довести свою лояльність до держави та у відповідь на очікування української влади розглянути можливість повернення до країни, щоб служити у війську. Водночас вони відчувають відповідальність не лише за свої сім’ї в Польщі, але й за близьких в Україні. Тому дуже часто, незалежно від того, скільки вони роблять і наскільки активно долучаються до допомоги Україні, зрештою все одно постає питання, чи достатньо цього», ‒ прокоментувала вона.

Дослідниця звернула увагу на напруження, яке виникало між мігрантами, що прибули раніше, та біженцями. За її словами, люди, які приїхали до Польщі після початку повномасштабної війни у 2022 р., відносно швидко отримали номери PESEL, право на роботу та доступ до певних форм фінансової підтримки.

«Тим часом мігранти, які прибули раніше, нерідко роками чекали на врегулювання свого статусу перебування або жили в умовах тимчасової міграції, багаторазово перетинаючи кордон в обох напрямках», ‒ зазначила Домініка Бляхніцька-Цяцек.

Відмінності між цими двома групами стосувалися також мови.

«Українці, які приїхали до Польщі до 2022 р., значною мірою походили із заходу України й були україномовними. Натомість після російського вторгнення багато біженців прибули зі сходу та півдня України й розмовляли російською. Після початку війни частина з них свідомо переходила на українську мову, що також було пов’язано з тиском з боку інших українців. Сьогодні українці користуються і українською, і польською мовами. Цікаво, що ми давали нашим респондентам можливість обрати мову розмови, і, за винятком одного випадку, всі інтерв’ю провели польською», ‒ розповіла соціологиня.