Держава не розглядала окремих історій, а загребла під одну гребінку всіх тих, хто пройшов перевірку в 1990 р., та тих, хто її не пройшов або навіть не проходив. Усі секретарки, студенти міліцейських шкіл чи лікарі МВС незаслужено отримали мітку ката. Деякі цього не пережили.

Пйотр був присутнім при смерті батька. Він бачив, як той відчинив двері, отримав рекомендований лист. Потім поглянув на печатку із даними відправника: Служба пенсій та відшкодування МВС. Падає. Від дзвінка у двері до підтвердження смерті лікарем «швидкої» минуло 27 хвилин.

Пйотр відкриває лист. Всередині – рішення про зменшення пенсії на 32,50 %, тобто на 1100 злотих. Причина – батько, як і 50 тис. інших працівників колишніх служб комуністичної Польської Народної Республіки, почав службу в 1990 р. Працював в обороні прикордоння. Із реальним ризиком для здоров’я та життя, бо у 1997 р. отримав другу групу інвалідності та вийшов на пенсію. Залужену, бо батько виконав умови контракту. Так домовилися з державою. Байдуже, чи він ризикував задля тієї чи іншої партії, того чи іншого устрою. Йшлося про його тіло, здоров’я, родину.

Пйотр, який бачив смерть батька, за 27 хвилин зрозумів, що немає якоїсь «держави». Є лише групи інтересів, які граються простою людиною, використовують її, а потім кидають, забираючи в нього – як у його батька – не якісь привілеї, а набуті права. Тому що пенсія чи допомога – це не витребеньки чи бонус, а набуте право людини, що працює.

Зофія, дружина Антонія, знайшла його перед дверима ванної кімнати й одразу зателефонувала у «швидку». Антоній помер через кілька днів у лікарні Нового Таргу. Діагноз – інфаркт на нервовому тлі. Вже після поховання Зофія дізналася у Службі пенсій та відшкодування, що пенсію її чоловіка зменшили до 1050 злотих. У той самий період скасували також соціальну допомогу для їхньої прийомної доньки із дитячим церебральним паралічем, епілепсією та сліпотою.

Зофія, так само, як і Пйотр, не вірить у державу. У державу не вірять також рідні Марке М., пенсіонера поліції, який отримав лист 19 червня, а наступного дня повісився в підсобці шкільного магазину, яким керував. Йому було 56 років, отримував 2700 злотих пенсії, яка після набрання чинності закону мала зменшитися на тисячу злотих. Був у міліції з 1985 р. Ловив злодіїв, убивць. Після 1990 р., як і 10 тис. колег, успішно пройшов перевірку. Змінювалися назви та ідеологія, але він весь час робив своє – ловив злодіїв, переслідував убивць.

Я описую ці три із 24 задокументованих смертей – наслідків закону про декагебізацію – і відчуваю безпорадність та гнів. Ось так моя держава ввела колективну відповідальність для понад 50 тис. поляків. Їх засудили без суду. Держава не розглядала окремих історій, а загребла під одну гребінку усіх тих, хто пройшов перевірку в 1990 р., та тих, хто її не пройшов або навіть не проходив. Величезна частина моїх співвітчизників – секретарок, студентів міліцейських шкіл чи лікарів МВС – незаслужено отримала мітку катів.

Я знаю, що мені казатимуть, нібито я захищаю кагебістів і в мене також є щось за коміром. Я побоююся також, що слова «обережно, зараз візьмуться за тебе» можуть почути й чергові соціальні групи. Бо чому б і ні?

Автор: Ельжбєта Турлей

Джерело: Newsweek