Тимко Падура – автор пісні «Гей соколи!» та один із найбільш яскравих представників так званої української школи в польській літературі.
Тимко Падура якось про себе сказав, «Міцкевич – великий поет, але хто ж його зна? А мене співа ціла Польща та Україна». І в цій дещо самовпевненій самооцінці є чимало правди. Пісня авторства Падури «Гей соколи!» є однією з найбільш популярних пісень у Польщі, знана вона й українцям. Він же автор пісні про Устима Кармелюка «За Сибіром сонце сходить», а його вірш «Лірник» Микола Лисенко поклав на музику.
Розповісти про Тимка Падуру, польсько-українського поета, музиканта-торбаніста, а за сумісництвом бунтівника-конспіратора, ми попросили історика літератури Катажину Якубовську-Кравчик із Варшавського університету.
– Тимко Падура ще у юному віці захоплювався українськими історичними думами, народними піснями, козацьким фольклором. Чим було зумовлене це зацікавлення, чи навіть, можна сказати пристрасть?
– Я думаю, що джерел цього захоплення Падури українською народною культурою було дуже багато. По-перше, потрібно пам’ятати, що епоха романтизму – це передовсім час прославляння всього народного, що мало бути справжньою скарбницею знання. І для польських творців, не тільки для Тимка Падури, а для всіх представників такої групи, яка називалася «українська школа в польській поезії», ця українська народна культура була справжнім джерелом натхнення для їхньої творчості. Серед інших необхідно назвати Антонія Мальчевського, Юзефа Богдана Залєського, Северина Гощинського.
Другим таким джерелом був сам життєпис Падури. Він народився у 1801 р. Падура змалечку подорожував разом зі своїм батьком по українських землях, його захоплювали українські пісні та лірники, котрі ходили співали про українську історію.
Це все зумовило формування в нього міфу України як місця, де можна шукати цього справжнього джерела існування світу. Безумовно тут значення мала його освіта. Падура навчався в Кременецькій гімназії на Волині.
– У 1820 р. Тимко починає навчання в цій гімназії і на час навчання припадають початки його творчості. З’являються його перші твори «Лірник», «Козак». Пісні Падури одразу стають дуже популярними. Чому так стається?
– Він ще таким популярним не був. Це з часом його твори ставали чимраз популярнішими. В 1823 р. Падура вирішив списати в піснях історію України, тобто представити найважливіші постаті української історії за допомогою народної пісні. В цьому плані він перебував під впливом свого вчителя в Кременецькому ліцеї Алойзія Лосінського та польського історика Йоахіма Лелевеля.
У 1842 р. вийшли друком його твори, 12 пісень, які, на його думку, відтворювали історію Україну, а по суті творили певний міф історії України. Проте, перш, ніж це відбулося, принаймні ще дві важливі події мали місце в житті Тимка Падури. По-перше, після закінчення Кременецького ліцею він мав контакти з польським Патріотичним товариством, яке, у свою чергу, мало контакти з декабристами. Падура увійшов у це середовище патріотів-бунтівників.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ЖИТЕЛІ ВАРШАВИ ПОПРОЩАЮТЬСЯ З ВОЙЦЕХОМ МЛИНАРСЬКИМ
«РАДІО НА МЕНЕ ТИСНУЛО». 60 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ЯЦЕК КАЧМАРСЬКИЙ
У ПОЛЬЩІ ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ МИХАЙЛА ВЕРБИЦЬКОГО І ЖЕРТВ ТРАГЕДІЇ СЕЛА ПАВЛОКОМА
– Фактично фольклористична діяльність переходить у політичну…
– Такою була специфіка літератури 19-го століття. Література, особливо це стосується випадку Падури, мала виконувати суспільні й політичні функції. Вона мала спонукати людей.
Сьогоднішні дослідники по-різному оцінюють творчість Падури. Одні кажуть, що це поезія низького рівня, інші – захоплюються Падурою. Проте, на мою думку, найголовніша тут ідея літератури, як літератури, яка має щось привносити і щось змінювати. Звідси і це політичне заангажування. Ця зміна також скоригувала його життєвий шлях. У Падури життя переплітається з літературою.
Життя Падури є біографією романтичного героя. Зокрема, завдяки Демократичному товариству він знайомиться з графом Вацлавож Жевуським і починає при його дворі творити школу музик-торбаністів. При дворі Жевуського він починає інтенсивно писати українські пісні і думи, які мали виконувати торбаністи і які мали служити зміні свідомості. Тоді його твори йдуть у світ і починають жити власним життям. Чимало з них публікувалися анонімно. І не тому, що Падура так хотів, а тому що вони вже вросли в місцеву культуру, що всі вважали, що це українські народні пісні. Чимало з них змінювалися по мірі передачі з вуст до вуст. Наприклад, якщо взяти видання романтичних поетів із 1910 р., опубліковане у Львові, то там тексти і вірші Падури відрізняються від оригінальної версії. Це тому, що вони жили своїм життям.
Більше того, Падура настільки сильно захопився ідеєю козаччини, що в 1828 р. він, перевдягнувшись у бідного лірника, з благословення Жевуського вирушив за Дніпро.
– Тоді Падура почав закликати до спільного повстання поляків та українців проти Росії. Як виглядала ця мандрівка?
– Ця подорож трохи міфічна. В нас нема доказів щодо подій, які під час неї мали відбутися. Натомість за легендою злиденно вбраний Падура мандрував від села до села, співаючи свої думи, які мали дуже конкретний політичний вимір. Найбільш відомою з них була «Рухавка», козацька бойова пісня. Передовсім ці пісні Падури мали переконати українське населення, щоби воно приєдналося до польського повстання. Падура глибоко вірив, що завдяки його діяльності це повстання матиме шанси на успіх.
За легендою Падура під час своєї подорожі зустрівся з Іваном Котляревським. Документальних підтверджень цього немає. Натомість за усними свідченнями Падура був сприйнятий українцями з великим ентузіазмом і розумінням. Проте, як показала історія, це не до кінця справдилося.
– Повертаючись до зв’язків Тимка Падури з декабристами, потрібно сказати, що він був близьким до лідерів «Південного товариства» Сергія Муравйово-Апостола та Кіндратія Рильєва. Проте він виступав за окреме представлення України в її відносинах з іншими слов’янськими народами.
– Падура належав до тих, хто різко критикував ідею панславізму. Падура у своїх віршах і листах стверджував, що об’єднання слов’янських народів під егідою Росії є цілковито неможливим. Він вважав, що росіяни – це чудь, монгольські племена, які прибули на терени Росії, взяли верх над росіянами і змінили цю романтичну слов’янську погідність на схильність до насильства та бажання владарювати.
У нього була цікава концепція. Падура взявся за відтворення чи творення козацької культури, але він був польським шляхтичем, і виникає питання, як це поєднати? Отож, на його думку, поляки та українці – це народи, які виводяться з одного кореня. І лише з часом під впливом варягів ті наддніпрянські слов’яни прийняли східне християнство і їх почали називати козаками, а надвіслянські поляни стали ляхами. Натомість насправді це одна братня спільнота. Падура дуже часто підкреслював це у своїй поезії. Він відкликався до тих давніх часів, коли українці з поляками були братами. Падура дуже чітко давав зрозуміти, що це через Москву повстав розлам між поляками та українцями.
– Після поразки Листопадового повстання 1830–1831 рр., у якому він по суті не встиг взяти участі, в житті Тимка Падури наступили скрутні часи. Зокрема, його ув’язнено й побутує думка, що він вдавав божевільного, аби не бути засланим на Сибір.
– Так, він вдавав божевільного під час свого перебування у в’язниці. Завдяки його старшому брату Юзефу через два роки його звільнено з в’язниці. Натомість поразка повстання була його життєвою поразкою. Падура настільки глибоко вірив у незалежність Речі Посполитої й козацьку вольність, що ця поразка його зламала.
Він оселився в родинному маєтку і протягом решти свого життя вже небагато написав. Ще на зламі 50–60-х років він вірив, що може ще бути другим Байроном, але він вже не брав участі в політиці.
– Однак з іншого боку надходять 40-ві роки і Падура, як представник Польщі, бере участь у Празькому з’їзді слов’ян під час Весни народів 1848 р.
– Так. Це було пов’язано з тим, що ще одною перешкодою в роботі Падури було питання фінансів. Він не мав грошей. Його поїздка до Праги пов’язана з виграшем грошей у лотереї. Це для нього було променем надії, що ще можна щось зробити. Він ще писав твори для торбаністів. У 1863 р. виходить збірка творів Тимка Падури. Проте поетика його нових творів була значно слабшою. Його ж сила полягала в тому, що навіть, попри його відхід від публічного життя, його твори продовжували жити і мали можливість змінювати свідомість.
– На початку розмови Ви відзначали, що творчість Тимка Падури дуже по-різному оцінюється. Він зазнавав нападок зі сторони польських істориків і літераторів. Проте також його нищівно критикував Тарас Шевченко, в той час, як інший класик української літератури, Іван Франко, схвально відкликався про Падуру. Чому постать Падури і його творчість викликали такі суперечливі оцінки?
– Тому, що поезія Падури дуже специфічна. Він намагався писати українською, але він цю мову слабо знав. Якщо взяти перше видання творів Падури, це типове уявлення польського шляхтича про Україну. Його вірші та пісні мають специфічну мелодику, котра ґрунтується на народних піснях. Його перші вірші часто кострубаті. Його поезія – це поезія, яку необхідно розглядали нерозривно з тодішньою суспільно-політичною ситуацією. Падура – це феномен, але складно виокремити з цьому феномену поезію як таку.
– Дехто говорить про Тимка Падуру як про останнього представника Gente Ruthenus, natione Polonus. Чи Ви погоджуєтеся з тим, що, можливо, у світі модерних націй, що народжувалися, не було місця для когось такого, як Тимко Падура?
– Не знаю, чи він був останнім таким, бо серед тієї української школи в польській поезії ми б знайшли більше подібних до Падури. Проте, справді, Падура вважав, що Україна і Польща – це одне. Для нього Україна була Матір’ю, але Вітчизною була Річ Посполита. Важко говорити тут про національний поділ, Падура не сказав би, що українці і поляки – це два окремі народи. Думаю він не уявляв собі вільної України як держави. Проте таких прикладів, як він, ми б могли знайти на землях давньої Речі Посполитої чимало.
Джерело: Polskie Radio dl Zagranicy
