Польща
Вибори маріонеток. Шлях до влади в ПНР

Кожна зміна верхівки Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) мала отримати схвалення від Москви. А вона не обмежувалася добрими порадами. Інколи «бралася за лом».

Відколи у Польщі в 1952 р. скасували посаду президента, офіційним очільником держави став перший секретар Центрального комітету ПОРП. Він також здійснював закордонні візити. Проблема полягала в тому, що така посада формально не існувала: про неї не згадувала не лише конституція, а й навіть статут ПОРП. Керівник ПНР, як і вождь у племінних державах, керував країною на підставі неписаного закону.

Хоча за партійними нормами голосування мало проходити в таємному режимі, голів найчастіше обирали відкрито, а насправді – шляхом акламації. Рішення ухвалювали раніше за кулісами, а офіційна церемонія більше нагадувала вітання ювіляра, ніж справжній політичний вибір. Варто поглянути, як це відбувалося, наприклад, у листопаді 1968 р. під час V З’їзду ПОРП.

«Врешті, приступили до вибору першого секретаря, – писав у виданні «Dzienniki» Мечислав Раковський. – Герек висунув Гомулку, що було очевидно. Веслав явно зворушився. Почав дякувати за довіру, говорив щось про те, що вже три каденції очолює партії, а потім, що не знає, скільки йому лишилося жити, тому що усі люди смертні й на кожного чекає кінець. А тоді дуже зворушений зупинився, а його очі наповнилися сльозами. Усі встали та підтримали його гучними оваціями».

ЗМІНИ: ТАЄМНО ТА КОНФІДЕНЦІЙНО
Поляки дізналися про стан здоров’я першого секретаря лише тоді, коли він уже був не в змозі керувати. У понеділок 21 грудня 1970 р. «Trybuna Ludu» оголосила: «Вже кілька тижнів Владиславу Гомулці докучають порушення серцево-судинної системи, що викликає періодичні проблеми із зором. (…) Вранці 19 грудня згадані проблеми з’явилися знову зі значною силою. Було виявлено підвищення артеріального тиску, порушення кровообігу, що призвело до перехідного ушкодження зору, та стан загальної перевтоми. (…) Лікування вимагатиме тривалого періоду».

Поряд із цим дописом можна було прочитати вітання новообраного першого секретаря Едварда Герка. За десять років і його здоров’я підкосило керування країною. «5 вересня 1980 р. вранці у першого секретаря ЦК ПОРП з’явилися серйозні порушення роботи серця. Консиліум лікарів вирішив, що необхідна госпіталізація», – повідомила «Trybuna», водночас інформуючи про вибір Станіслава Кані на головну посаду в партії.

Звернімо увагу на ілюстративний контраст. Коли в парламентських демократичних країнах відхід президента або прем’єра завжди супроводжується політичним шоу, в ПНР було навпаки: про зміну правлячої групи поляки дізнавалися з лаконічних повідомлень. Коли відбувалося переобрання, газети, замість того, щоб інформувати про хід партійних нарад, зосереджували свою увагу на кризі у Франції або В’єтнамі. Куліси палацових переворотів були для системи таємницею під сімома замками.

На політичній культурі польських комуністів відобразилося сумне минуле. У листопаді 1942 р. на Варшавській Волі застрелили першого секретаря ЦК Польської партії робітників Марцеля Новотко. Таємне слідство в цій справі, яке вели Малгожата Форнальська та Францішек Юзвяк під керівництвом Павла Фіндера, виявило, що вбивцею був Зигмунт Молоєц, який діяв за наказом свого брата Болеслава, члена секретаріату партії та лідера Народної гвардії. Мотивом вбивства мали бути амбіції Болеслава Молойця, який хотів зайняти посаду першого секретаря. Влада партії вирішила, що обох Молойців потрібно усунути. Відмовилися від обвинувачення, не намагалися зрозуміти, чи можуть звинувачені сказати щось на свій захист. Болеслав загинув на варшавській вулиці Кам’яні Сходки від рук Янка Красицького, якого в ПНР охрестили «героєм польської молоді»; Зигмунта разом із нареченою заманили до лісового будинку неподалік Кельц і застрелили під час дружньої розмови.

Засуджений до смертної кари Зигмунт Молоєц діяв із добрими намірами: як виявило слідство, в інтригу його вплутав брат, який наказав йому ліквідувати ймовірного агента гестапо. Зигмунт не знав особисто Новотку, не уявляв, у кого стріляє. Він зовсім не приховував ліквідації так званого донощика перед керівництвом партії. Попри це він мав загинути, тому що частина лідерів ППР переживала, якщо якийсь із братів Молойців лишиться живим, може за допомогою прибічників із Народної гвардії помститися виконавцям та ініціаторам вироку.

Сумніви викликає теж роль, яку зіграв у цій справі Павел Фіндер. Це, власне, під його тиском ухвалено рішення про швидке завершення слідства та ліквідацію Молойців. Конфіденційні покази, які після війни надавав, зокрема, Гомулка, виявили, що Фіндер ввів товаришів в оману, інформуючи, що отримав від Комінтерну призначення на посаду першого секретаря. Насправді цю посаду Москва доручила Болеславові Молойцю, однак Фіндер зміг позбутися конкурента. Але лідерством у партії він тішився недовго: в листопаді 1943 р. його арештувало гестапо, а потім розстріляли на Пав’яку.

ППР із перспективи цих подій виглядає не дисциплінованою та ієрархічною партією, а організацією з мафійною структурою. Розслідування смерті першого секретаря не призвело до справедливості чи навіть виключення із керівництва надміру амбітних товаришів: його метою була ліквідація конкурентної групи, доки її лідери не вчинять розправу над членами трибуналу.

Члени ППР вели політику за етикою гангстерів. Це порівняння не потрібно сприймати як образу. Схожі висновки зробили політологи, які досліджували владні кола в Радянському Союзі. Вони помітили, що епос і спосіб роботи партії ленінського типу був схожим на діяльність італійської мафії, де взаємна лояльність членів базувалася на родинних зв’язках.

ПРИЗНАЧЕННЯ ІЗ МОСКВИ
Фундаментальні риси такого стилю управління збереглися в керівництві ПОПР у наступних десятиліттях. Їх проявом була, наприклад, відсутність процедур і норм щодо того, яким чином повинна відбуватися зміна лідера. Все визначалося актуальним розкладом сил у комуністичній еліті.

Нові норми було впроваджено лише під час IX З’їзду ПОПР у липні 1981 р. Відтоді партія мала бути абсолютно демократичною. «З’їзд шляхом таємного голосування обирає Центральний комітет і першого секретаря ЦК, – вказано в статуті, – щоразу визначає кількість членів і заступників членів Центрального комітету та Політичного бюро і секретарів».

Однак на практиці виявилося, що рядові члени партії надалі не мають реального права голосу. У жовтні 1981 р. Політичне бюро вирішило врятувати авторитет партійної влади, замінивши Станіслава Каню Войцехом Ярузельським. За нього голосував Центральний комітет, де переважали «твердоголові», а про статутний обов’язок звернутися у справі призначення до з’їзду делегатів «забули». Тому з формального погляду аж до 1986 р., коли X З’їзд обрав Ярузельського, посада першого секретаря лишалася вільною!

Протягом усього періоду ПНР діяло тільки одне залізне правило, що стосувалося виборів чергових перших секретарів, – усі зміни на найвищому щаблі мали бути ухвалені радянською стороною або ініційовані нею. Нечисельні доступні для польської сторони стенограми із засідань політбюро свідчать про те, що радянське керівництво дозволяло собі розмовляти із польськими товаришами дуже брутально, а у справах кадрів, без сумніву, не обмежувалося рекомендаціями та порадами. На засіданні Політичного бюро ЦК КПРС у квітні 1981 р. Леонід Брежнєв так виклав свою нещодавню розмову із Канею, присвячену оцінці польського керівництва: «Я сказав: «Вас треба не критикувати, а взятися за лом. Тоді б ви, може, зрозуміли».

Через три роки також на засідання політбюро Костянтин Русаков сказав прямо, що це Москва вирішує, хто займе посаду першого секретаря. «Що стосується керівництва ПОПР, то в кадрових питаннях ми зробили загалом правильний вибір, – підсумував він, коментуючи тогочасну ситуацію в Польщі. – В цій ситуації особа Ярузельського єдино прийнятна для управління країною».

У грудні 1970 р. Москва поінформувала польських товаришів, що Гомулка втратив довіру Кремля. Офіційний лист політбюро, адресований до польських колег, містив лише загальну «стурбованість серйозним ускладненням ситуації», однак у ньому був натяк на те, щоб «зробити кроки та заходи політичного характеру», що партійною мовою було синонімом відставки. Водночас Кремль передав сигнал про свою підтримку Герка. Прем’єр Олексій Косигін викликав на розмову до Москви Пьотра Яровевича та заявив йому, що «керівництво радянської партії готове припинити підтримку Гомулки, висловлює невдоволеність Мочаром, не планує підтримувати нікого, хто безпосередньо пов’язаний «із Вєславом», і з задоволенням вітатиме вибір Герка на посаду першого секретаря». Ярошевич отримані напрямні передав комусь із керівництва партії. Через два дні, ввечері 18 грудня, Станіслав Каня і Францишек Шляхціц могли вже без ризику поїхати до Катовіц, щоб запропонувати Геркові зайняти місце Гомулки.

КАРА ЗА НЕПОСЛУХ
Від кризи 1980–1981 рр. вказівки Москви стали більш загадковими. Починаючи із другої половини 70-х рр., довіреною людиною Кремля вважався Стефан Ольшовський, що, як пише у спогадах Віталій Павлов, резидент КДБ у Варшаві, створило йому «імідж кандидата» не лише в очах Герка й [Едварда] Бабюха, але й […] у Ярузельського і Кані». Тому, коли наприкінці серпня 1980 р. стало очевидно, що дні Герка на посаді першого секретаря вже закінчуються, як Каня, так і Ярузельський відмовлялися від зайняття цього місця, не маючи впевненості, що їх кандидатури отримають підтримку Москви. Радянська сторона мала переконувати польських товаришів, що Ольшовський узурпує підтримку Кремля, а Брежнєв не хоче його бачити на чолі ПОПР.

В іншому випадку, коли йшлося про заміну Кані Ярузельським, ми знаємо, що повідомлення передавалося каналами апарату безпеки. Павлов описав цю подію так: «Андропов переконливо заявив Кіщаку та просив передати ці слова Кані та Ярузельському, що Ольшовський ніколи не був і не є кандидатом Москви і влада СРСР та радянські представники у Варшаві не підтримували і не будуть підтримувати нікого з опозиційно налаштованих до Кані та Ярузельського політиків».

А що було, коли польські товариші відважувалися на непослух?

Прикладом рішучої реакції Кремля є візит радянської делегації до Варшави у жовтні 1956 р. Приводом непланованого прибуття членів політбюро на чолі з Микитою Хрущовим на чолі не було, як часто припускають, висування кандидатури Гомулки, а той факт, що польська сторона впроваджувала зміни на посаді першого секретаря без погодження з Москвою.

«Добровільна» відставка Охаба була порушенням фундаментальних (хоч і неписаних) правил. Це власне вона розгнівала Москву. У варшавському аеропорту відбувся скандал, коли Хрущов, погрожуючи пальцем, почав кричати на Охаба: «Цей номер не пройде! Ми готові до активного втручання!» Потім, за спогадами свідків, він звернувся до Гомулки: «Ми нічого проти вас не маємо, ми вас підтримуємо, але він, – тут радянський лідер показав на Охаба, – він це з нами не узгодив!»

Варто пам’ятати, коли більшість структурних рішень ПНР було скопійовано за радянським лекалом, у моделі зміни на посаді першого секретаря польські товариші могли проявляти власну ініціативу. Усі, крім Хрущова, радянські лідери виконували свої функції довічно, а їх наступників не обирали в умовах обмеженої незалежності. Тоді, коли в КПРС фракції боролися за владу, збираючи прихильників, певною мірою наслідуючи процеси в демократичних країнах, польський істеблішмент набирав вправності в мистецтві демонстрації лояльності, підкилимних інтриг і двозначної гри із радянськими лідерами.

Джерело: Newsweek

Схожі публікації
Може виявитися, що в крипті під кафедральним костелом похована не перша, а третя дружина князя Януша Острозького – представника династії, яка володіла Тарновом. У вчених є докази.
Концерт на даху будівлі студії звукозапису Apple у Лондоні був записаний як заключна сцена фільму Let it Be режисера Майкла Ліндсі-Хогга.
Інститут національної пам’яті Польщі організовує загальнонаціональний художній конкурс для молоді «Герой на всю сотню» з нагоди столітнього ювілею польської національної валюти.
Національний центр культури (Польща) оголосив набір заявок на програму «Польсько-український обмін молоддю – 2024», у рамках якого підлітки з Польщі та України, серед них – діти біженців, які живуть у Польщі, разом реалізують проєкти, присвячені локальній історії та спадщині.
У Центрі східноєвропейських студій Варшавського університету невдовзі завершиться прийом заявок на XXXI Нагороду часопису «Przegląd Wschodni» за книги, видані у 2023 р.
Інститут Великого князівства Литовського оголосив шостий конкурс на здобуття Премії імені Юліуша Бардаха. Її надають за кандидатські дисертації, присвячені ідеям та історії Великого князівства Литовського (ВКЛ).
Парламент визначив 12 покровителів 2024 р. Як зазначила речниця Національного центру культури Йоанна Банцеровська, завдяки багатьом видатним постатям у сфері культури відбуватиметься багато цікавого.
2024-й проголошено Роком Іммануїла Канта. Таке рішення ухвалили на сесії воєводської ради Вармінсько-Мазурського воєводства.
Виставка присвячена Групі Ладося – дипломатам, які були причетні до видачі нелегальних паспортів, аби рятувати євреїв від знищення.