Із початком золотого віку Речі Посполитої її все охочіше відвідували гості із Заходу. Потім вони детально описували, до якої екзотичної країни їм вдалося потрапити.

На перший погляд гостеві із Заходу могло здаватися, що він потрапив до держави, яка не надто відрізняється від його Батьківщини. «31 березня ми в’їхали до Межиріча, першого польського міста. Воно невелике, але пристойне, з гарним замком», – занотував весною 1474 р. венеційський дипломат Амброджо Контаріні. Те, що він побачив у наступні дні, не здавалося йому вартим уваги, оскільки записав лише: «Аж до 9 квітня, подорожуючи польським краєм, ми не побачили, що він такий же пристойний і заселений, як Німеччина». Важко сказати, що ця оцінка промовиста, тому що у ті часи у Європі не було багато місць, багатших за Німеччину. Але на сході подорож стала цікавішою.

Венеційський посол П’єтро Дуодо, який після візиту до двору короля Сигізмунда ІІІ Вази у Варшаві вирушив углиб земель на правому березі Вісли, згадував у 1592 р.: «У Вільнюсі – 72 різноманітних вірування. У Литві та Жемайтії можна знайти сліди ідолопоклонництва: там вшановують невелику чорну змію, яку, зазвичай, тримають в кутку біля комина. У певні дні приносять їй жертву: ставлять у центрі хати невеликий низький столик із молоком, нетерпляче дивлячись, що гад буде робити. Якщо він наблизиться й почне їсти, вважають це добрим знаком». Він не рекомендував поїздки до Жемайтії, де «є демони, які, щоб там заманити людей на свій бік, входять із ними в найближчу дружбу, бувають часто в них вдома, допомагають їм орати, сіяти, збирати і т. д.» Навіть «вірили, що у давні часи в цих краях було пекло. Це через безліч злих духів, які постійно тут з’являються».

Казкова Аркадія
Польща захоплювала природою. Секретар французького посла Кароль Огер у березні 1635 р. зійшов з корабля в Гданську та вирушив у дорогу до Варшави. В щоденнику він занотував: «Бидла на полях незліченна кількість, села дуже численні. Любо глянути на лелек, що будують гнізда на дахах будинків». Кілька десятків років тому папський легат Джованні Франческо Коммендоне, їдучи Поділлям, занотував: «У цих неосяжних оком рівнинах земля, незаймана плугом, плодить такі буйні трави, що людина може легко в них сховатися».

Згадана трава мала захопливий запах та надзвичайні властивості: «Вона така поживна, що стада, якими жителі займаються більше, ніж землею, потрібно відганяти від паші, щоб не перегодовувались». Іншого прибульця з Рима, папського нунція Фульвія Руджері, у 1565 р. здивувала тварина, що «частково  живе у воді, частково на землі, має круглу голову, схожу на котячу, задні ноги ніби у гуски, широкий хвіст, в лусці, мов у риби, яка для неї є чудовою поживою». Йшлося про бобра.

Відомості про те, що польські землі можуть давати чудові плоди, доходили тоді до Європи. Руджері занотував, що «польське зерно годує майже всі Нідерланди короля Філіпа, навіть кораблі з Португалії та інших країн прибувають за польським зерном до Гданська, де їх часом 400 і 500 не без здивування побачиш». І не лише за пшеницею чи житом варто було вирушити на північ Європи. «Крім збіжжя, Польща постачає іншим країнам льон, коноплю, волові шкури, мед, віск, смоли, поташ, бурштин, деревину до будівництва кораблів, вовну, бидло, коней, овець, пиво і певне зілля для фарбування», – скрупульозно перераховує Руджері.

Польські міста і дороги
Усіх мандрівників із Заходу дивувало, що в багатій країні вони натрапляють на таку малу кількість великих міст. Тому вони з більшим зацікавленням перетинали їхні мури. Посол Амброджо Контаріні приїхав до Познаня 2 квітня 1474 р. Він занотував у щоденнику, що «місто варто згадати як через гарні вулиці та будинки, так і через значну кількість багатих купців». Через сто років Ян Павел Муканте, майстер церемоній у свиті кардинала Генрика Гаетано, більш детально приглядався до міста польських вельмож. «Місто Краків не дуже велике, майже округлої форми, можна обійти його за годину», – записав він. Він захоплювався тим, що з вежі Маріанського костелу щогодини виконували на різні сторони світу гімн.

«Чудовий винахід, який нагадує смертним, як швидко минають години днів наших». Гірше оцінив можливості пересування столицею. «Вулиці в місті та передмістях бруковано великим округлим камінням, але так погано з’єднаним, що ним важко ходити, гірше їздити верхи, а найгірше – у кареті. На деяких вулицях воно є лише по боках, а по середині постійно стоять калюжі болота, через які потрібно пробиратися, переходячи з одного боку на інший», – нарікав Муканте, що звик до італійських доріг кращого стандарту, які будували ще за Римської імперії. Попри це він виїжджав із Кракова, зачарований містом. Навіть написав: «Я не вірю, що існує інше місто, що так щедро обдароване усім, як Краків, і справедливим є прислів’я – якби не було Рима, Римом був би Краків».

Варшавою він був вражений менше, хоча оцінив, що вона розташована «в чудовому оточенні, на пологому схилі». Вид міста здалеку сподобався подорожньому, як і кам’яниці, які він оглядав зблизька. «Навколо тієї площі – чудові будинки майже однакової висоти, усі із цегли». Але захоплення минуло, коли він пройшовся вулицями. «Цією цеглою, як і в Кракові, вимощено вулиці. Між ними трохи каменів червоного граніту, все між собою погано з’єднано, якось негоже ходити ними, а болота тут ще більше, ніж у Кракові», – нарікав він.

Більшість подорожніх із Заходу найбільш приязно відгукувалися про Гданськ. Він не дуже відрізнявся від портових міст у Німеччині чи Нідерландах. Хоча і тут на них чекали екзотичні несподіванки.

Місцеві принади
Нунцій Руджері з візиту до Гданська найбільше запам’ятав бурштин. Описував незвичні клейноди, які «м’якнуть у воді, на повітрі одразу ж тверднуть, а на станку отримують будь-яку форму». Він бачив також збір цінного каменю: «Восени море під час приливу виносить його на берег, потім він швидко зникає. Люди, роздягнувшись, пірнають на дно та виловлюють його сітками». Ловити бурштин могли лише люди, що мали дозвіл від міської влади. Якщо хтось випадковий збирав його на пляжі, «піддавався покаранню шибеницею», – додавав Руджері.

Захоплення бурштином не оминуло Джованні Франческа Коммендоне. Хоча йому не подобалося те, що «зі зменшенням побожності у людей знижується й ціна бурштину, адже раніше фігурки святих або вервиці виготовляли із цієї маси». Тим часом, коли до Польщі прийшло реформаторство, ювеліри почали відходити від релігійної тематики. «Сьогодні із бурштину роблять скриньки, ложечки, вази, навіть клітки для птахів, а все це через крихкість більше для ока, ніж для ужитку», – нарікав єпископ Коммендоне.

На іншому кінці Польщі західні мандрівники дивувалися іншому дивові природи – соляній шахті у Величці. «Найбагатша з усіх в усьому світі», – так про неї писав Фульвій Руджері. Папський нунцій не міг забути екскурсії до замку, в «якому проживав жупник», тобто королівський чиновник, що управляв видобутком солі. На замковому подвір’ї був один із входів до підземних копалень. «Спускатися до тієї копальні потрібно через оббиту дошками криницю, глибиною більше двохсот кроків, за допомогою товстої линви, закріпленої на великому колесі, яке обертає кінь. На кінці линви прикріплено тонший шнур із сидінням для однієї особи».

На таку подорож углиб землі відважувалися лише найсміливіші, адже, хоча вона «відбувалася безпечно, було страшно поглянути вниз. Тому не один, хто прибував із бажанням відвідати ці підземні місця, відмовлявся від свого наміру, побачивши темню безодню, через страх», – розповідав Руджері. Однак варто було побороти страх через те, що чекало подорожнього з самого низу. «Ця копальня не вичерпана, не закінчена, в ній тягнуться вулиці на кілька миль, є величезні печери, схожі більше на найвищі костели, ніж на звичайні оселі, а все викуто з одного соляного каменю», – захоплювався папський нунцій. Крім Велички, він теж гаряче рекомендував відвідати незвичайні місця поблизу Львова. Серед них він згадував село, що належало Пьотрові Барзі, де «є вода, від якої на голові утворюється ковтун. Кажуть, якби комусь такий ковтун відрізати, він би перестав жити».

Магічних джерел Руджері знайшов у тому районі багато, і кожне діяло на людей іншим чином. «В одному селі, за чотири милі від Львова, є така вода, від якої на карку виростають кучері, обрізання яких грозить втратою зору», – попереджав непоінформованих нунцій. Натомість як людина, яку приймали найважливіші особи країни, він не помічав, що набагато важливішим попередженням був би опис польських шинків. У них ночував набагато менш заможний Ян Павел Муканте. Нарікав потім: «Якщо йдеться про відпочинок, то ліжка у них дуже маленькі й настільки вузькі, що ледь вдасться перевернутись». А шинки, що пропонували кімнати з ліжками, траплялися нечасто. Поляки, яким це добре відомо, «у дорозі возять із собою згорток із постіллю та іншими речами, інакше у зовсім спустошених шинках їм довелося би спати на голій землі або лише на соломі», – попереджав.

Гостинність та незручності
Коли Фульвія Руджері замінив інший папський представник, Юліуш Руджері, що походив із того ж роду, поляки прийняли його з відкритими обіймами. «Щедрі аж до марнотратства, інколи понад можливості й сили, з такою відвертістю та щирістю приймають у себе своїх та чужих, що помітно, що це приносить їм велику радість», – описував новий нунцій. Те, з якою увагою його приймали, не завадило критично оцінити господарів. На думку Юліуша Руджері, поляки були, «переважно, любителями самих себе, тому були чемними до тих, хто їх хвалив та присолоджували, та відверто зневажали тих, хто не висловлював до них великої поваги».

Схожі висновки зробив венеційський посол Ієронім Ліппомано, оглядаючи одяг шляхти, що впадав в очі багатством, чудових коней і прикрашену дорогими клейнодами зброю. «Словом, поляки люблять пишність та переборщують із показовістю, щоб викликати подив та захоплення», – підсумовував. У парі з марнославством, на думку Руджері, йшло й лінивство. Описуючи Польщу, він підкреслював, що її жителі «люблять марнославство та гульки, не зносять ані найменшого примусу». Через це вони не могли зробити свою країну настільки потужною, наскільки це можливо. Оскільки, на думку нунція, поляки «мають надзвичайні розумові здібності, але й не надто прикладаються до науки, за винятком духовних». Дещо інша думка склалася у Яна Павла Муканте, що помітив велике зацікавлення поляків освітою нащадків: «У Польщі багато студентів, не лише убога шляхта, але й селяни та міщани віддають своїх синів до школи», – підкреслював він. Що у випадку більш убогих закінчувалося тим, що «багато можна знайти [студентів] у Кракові та інших містах, які ходять із мисками в руках, до яких жителі кладуть їм харчі».

Немає жодних розбіжностей про жителів тогочасної Польщі в думках мандрівників, яким вдалося зблизька ознайомитися з фізичними можливостями місцевих: «Немає народу, який так само добре і терпляче переносить мороз та спеку, голод, спрагу і всіляку роботу, як поляки», – написав єпископ Валенсії Жан де Монлюк. «Із сильною будовою тіла, легко загартовуються до роботи та усіляких негараздів, багато із них сплять на дошках або голій землі, підстеливши власний одяг та поклавши під голову сідло», – розповідав мешканцям Італії Ієронім Ліппомано. Навіть критичний до усього польського Юліус Руджері визнавав, що поляки «на полі битви дуже відважні та, маючи сильну будову тіла, легко витримують польові військові умови та живуть довго, якщо нестриманість не вкоротить їхнього життя».

Західні посли й дипломати, прибуваючи до країни над Віслою, могли сподіватися на те, що господарі забезпечать їм участь у багатьох гучних забавах, щедро окроплених пивом або вином. Венеціанець Амброджо Контаріні, коли завітав до Києва, відмітив: «Звичай місцевих – до третьої години займатися своїми справами. Після цього вони йдуть до шинку, п’ють і гуляють». Поляків намагався зрозуміти Юліуш Руджері: «Пити – це у них почесний звичай, несумнівний доказ щирості, доброго виховання; і навпаки – тверезість вважається грубістю, буває інколи ознакою скритості характеру та підступності».

Коли ж мандрівник із Заходу приїздив до Польщі, йому не лишалося нічого іншого, крім віддячити господарям чемністю та чесністю, напиваючись разом із ними. У цьому переконався, як і багато інших подорожніх, французький картограф та автор однієї із перших детальних карт Речі Посполитої Гійом Левассер де Боплан, коли у 1630 р. ступив на землю в Гданському порту. Учти забрали чимало його здоров’я. «Коли хтось пив за здоров’я приятеля, тому передавали ту ж склянку, знову наповнену по вінця, щоб той у свою чергу випив за нього». Цей конкурс тривав до втрати притомності учасниками. «Напиваються усі: пани, слуги, музиканти. Певну міру зберігають лише ті, кому було доручено слідкувати за срібним сервізом, тому що на них лягає обов’язок стежити, щоб ніхто не вийшов із залу, поки не винесуть срібно», – запам’ятав де Боплан. Однак навіть ці люди інколи дозволяли собі занадто багато. «Тому постійно якась кількість срібного начиння зникала безслідно», – згадував французький мандрівник. Додавав: «Ось що лишилося в моїй пам’яті про цю північну країну». Це зовсім не означає, що поїздку він вважав невдалою.

Джерело: Newsweek