Перед смертельною загрозою поляки та українці відклали боротьбу між собою та спільно атакували комуністів. Найбільш захопливий наступ відбувся уночі з 27 на 29 травня 1946 р. у Грубешові.
Генрик Левчук («Млот»), командувач одного з найбільших підрозділів польського підпілля на території Люблінщини, чекав на сигнал для нападу, яким мав бути залп упівської «торпеди». Українці запізнювалися, тому він вирішив використати час, щоб перевірити, чи підпорядковані йому роти готові до битви. Попри фігуру спортсмена, «Молот» беззвучно пересувався між деревами саду парафії Святого Миколая. Він хотів курити, але це було надто ризиковано. Ціль, Повітова адміністрація громадської безпеки у Грубешові, була надто близько, а вогник цигарки міг викрити їхні позиції.
Атмосфера серед партизанів була дещо нервовою. І то не лише через саму атаку, а й через нетипового союзника. У кількох інших місцях міста на сигнал нападу чекали солдати УПА. Ще недавно поляки боролися проти них, захищаючи польські села, а тепер разом йшли наступом на спільного ворога. Попри усе, «Млот» не взяв частину своїх солдат. Лишилися ті, які у сутичках із українцями втратили рідних.
Кожна група мала у Грубешові своє завдання. Поляки планували розбити Повітову службу громадської безпеки та комендатуру Громадської міліції та звільнити в’язнів. Упівці ж оточили відділок НКВС, що був під щільною охороною, та Депортаційну службу. Поляки пов’язали на рукави біло-червоні пов’язки, українці – білі.
Союз із обмеженою довірою
Підтягнути підрозділи було вирішено напередодні в лісі між селами Терещани та Підгірці, що за 6 км від Грубешова. Там відбулася нарада командувачів. З українського боку цю функцію виконував Євген Штендера («Прірва»), з польського – найімовірніше, поручик Вацлав Домбровський («Азія»), комендант грубешівського округу руху «Свобода і незалежність». Було обговорено завдання та визначено сигнали. Вчорашні вороги, а нині союзники за розрахунком не надто довіряли одне одному. До підрозділів УПА долучилися четверо поляків, що знали територію. Вони були водночас провідниками та заручниками. Поляки перестрахувалися, взявши до одного з підрозділів двох упівців. Заручники мали гарантувати, що жодна зі сторін не зрадить.
Перед північчю 27 травня партизани залишили лісовий табір. Більше половини польських підрозділів, зокрема 25 партизанам поручика «Каліфа», 20 особам Юзефа Ясінського («Грома»), 25 партизанам Едварда Секульського («Ножице»), підрозділу підпоручика «Кота», було доручено контролювати головні дороги в напрямку міста. Українські сили, що нараховували близько 200 людей, зокрема чотири сотні УПА Семена Приступа («Давида»), Євгена Ящука («Дуди»), Василя Краля («Чауса»), Вісиля Ярмола («Яра»), та кілька десятків польських солдат, у тому числі холмський підрозділ «Млота», якому було доручено найскладніше завдання – напад на Повітову службу громадської безпеки, вирушили у напрямку приспаного і темного Грубешова.
Чому саме у цьому провінційному 8-тисячному містечку на Люблінщині було проведено спільну акцію? Його значення полягало в тому, що там розмістилися повітові органи комуністичної влади. На південь від річки, у центрі міста, свої органи влади мали Повітова служба громадської безпеки, комендатура Громадської міліції, повітовий комітет Польської робітничої партії та Українська депортаційна комісія. Представницьку садибу зайняв НКВС. На північному березі річки були казарми 5-го полку комуністичного Народного війська польського та комендатура 32-го відділку Військ охорони прикордоння.
Менше зло
Звідки ж взялися упівці, які стали пліч-о-пліч із польськими партизанами, якщо ще кільканадцять місяців тому ті ж солдати не один раз стояли по різні сторони барикад? З літа 1943 р. на фоні переміщення радянсько-німецького фронту тривала інша війна, про яку на міжнародній арені було мало відомо, хоча вона була такою ж затятою і кривавою, як сутичка тоталітаризмів. Як пишуть історики польського Інституту національної пам’яті Гжегож Мотика і Рафал Внук, вже в період кривавої різні 1943–1944 рр. деякі польські та українські середовища намагалися завершити конфлікт. Порозуміння, якого вдавалося досягти, лишалося на папері. Ситуація радикально змінилася, коли на територію колишньої Речі Посполитої переможно увійшла Червона армія, а владу зайняли комуністи. Для польських та українських патріотів швидко стало зрозуміло, що боротьба на два фронти не має сенсу.
Палким прихильником польсько-українського порозуміння був інспектор Замості Армії Крайової Делегатури збройних сил, капітан Маріян Голембєвський («Стер»). «У вересні 1944 р. я скликав на нараду 23 командувачів АК із Холмщини, Замойщини та Грубешова. (…) Я вимагав, щоб замість боротьби із українцями ми шукали можливості примирення та співпраці. Серед присутніх було здивування, адже там було багато тих, хто у боротьбі з українцями втратив усі родини. (…) Ніхто не заперечував», – згадував пізніше Маріян Голембєвський на шпальтах видання «Tygodnik Powszechnу». Згоди все більш прагнули й українці. На початку 1945 р. польсько-радянський кордон із завданням налагодити контакт з АК перетнув Євген Штендера («Прірва»).
21 травня 1945 р. у Руді Руженецькій представники замойської АК та УПА підписали угоду, яка завершила у цьому районі дворічні тривалі битви між польськими та українськими незалежницькими силами. Було розмежовано сфери впливів, визначено способи підтримки зв’язку, сигнали, ухвалено рішення обмінюватися розвідувальною інформацією та разом боротися проти комуністичних агентів. Вже 27 травня було проведено першу спільну акцію АК та УПА проти постів міліції у Варенжі та Хороброві. Набула розголосу також акція, що відбулася 6 квітня 1946 р. у Вербковицях. «Польське підпілля дало нам провідників, передало паролі тощо. Завдяки цьому наш відділ розбив усі підрозділи Війська Польського й арештував комісара», – згадував Євген Штендера.
Схожих зустрічей було ще кілька. На одній із них, 19 травня 1946 р. у фільварку Мєнтке поляки запропонували спільний напад на Грубешів, надавши дані розвідки про сили НКВС та СБ і план міста. Польську пропозицію передали командувачу УПА в Польщі полковнику Мирославу Онишкевичу («Оресту») (його сотня у 1944 р. убила мешканців польського села Тарношин), який зв’язався із крайовим провідником ОУН Ярославом Старухом («Стягом»). Після довгих роздумів той погодився.
Сяйво пожеж над містом
Близько 1.30 у Грубешові прогримів потужний вибух. Це українці врешті впоралися зі своєю «торпедою» (за спогадами українського командувача, це були трофейні німецькі снаряди Wurfgranate). Снаряд не влучив у ціль, зате викликав паніку, яку використав «Млот» зі своїми солдатами, щоб вдертися до будинку. Працівники зі служби безпеки викручували телефонні диски, намагалися викликати допомогу, але лінія мовчить – партизани наперед обрізали кабелі. Українці випускають другий снаряд, цього разу влучно – він потрапляє прямо в кабінет голови Повітової служби громадської безпеки. Спалахує пожежа. Захисники будинку панікують і мляво опираються солдатом «Млота». Партизани сподіваються, що в’язні перебувають лише на першому поверсі. Тим часом, частина з них розташована також на першому поверсі. У паніці стається страшна помилка. Від куль поляків гинуть двоє в’язнів. Ключник Повітової служби громадської безпеки, що співпрацював із підпіллям, Владислав Васильчук, відкриває камери. Звільнених (за різними підрахунками від 22 до 50 осіб) швидко евакуюють із міста.
Боротьба інших підрозділів має перемінний успіх. Підрозділ Вітольда Потерухи («Щербатого») після короткої боротьби здобуває будинок місцевої Польської робітничої партії та забирає усі документи. У цей час підрозділ Чеслава Гайдука («Сліпого») за планом оточує будинок штурмової групи на вулиці Гурній. Спеціальний відділ Яна Труся («Гаїка»), що складався з 10 поляків і 2 українців, ліквідовує працівників служби безпеки у приватних квартирах. Не закінчився успіхом, натомість, напад на комендатуру Громадянської міліції. Міліцейські запекло боронилися. Партизани кілька разів займали перший поверх будинку. Кожного разу їх витісняли. Врешті довелося відступити. Не найкраще справи в українців. Більшість штурмує палац – відділок НКВС. У будинок влучає кілька «торпед». Совіти не відступають. Перестрілка триває півтори години. Врешті сотні відступають. Українці запекло штурмують також Депортаційну комісію. Для них важливо здобути документи, які там зберігаються. На жаль, 20-особова боївка служби безпеки ОУН зіткнулася із сильним опором. Вони дуже здивовані, адже польська розвідка перед битвою повідомляла, що охоронці комісії озброєні лише пістолетами. Тим часом партизанів стримують кулеметні серії.
Грубешів трясеться від вибухів і пострілів. Небо над містом ясніє від пожежі. Це піднімає солдатів 5-го полку Народного Війська Польського, які перебувають у казармах на північному березі Гучви. У них немає зв’язку із містом, вони не знають, що відбувається і наскільки великі сили партизанів увійшли до Грубешова. Лише через години вони відправляють розвідку. У ній бере участь молодий поручник, який потім ганебно увійде в історію Польщі – Войцех Ярузельський. Ярузельський та інші розвідники прямують у напрямку битви повільно та з острахом і не планують вв’язуватися у битву з ворогом. Лише близько 3.30 військо відправляє сильніший підрозділ із броньованою машиною, але він застає лише одну групу партизанів, які затрималися на мості.
Солдати «Свободи і незалежності» відходять із Грубешова без проблем і компактно. На полях під містом на них чекають вози, що вивезуть їх у безпечне місце. Натомість за солдатами УПА, які своєю атакою розлютили енкаведистів, вирушає погоня. Совіти наздоганяють частину українських сил, але упівці чинять такий сильний опір, що переслідувачі відмовляються від подальшою боротьби.
Втрати підрозділів, які брали участь в атаці на Грубешів були невеликі. УПА втратила п’ятьох людей. Із боку «Свободи і незалежності» втрат не було. За офіційними даними, НКВС втратив десятьох людей, Війська охорони прикордоння – п’ятьох, Польська робітнича партія та служба безпеки – по дві людини. Було багато поранених. Акція мала велике значення для пропаганди. Викрадаючи та знищуючи багато документів органів комуністичної влади, партизани на довгі місяці дезорганізували їхню роботу. Армія та служба безпеки боялися наступного нападу як вогню – були обмежені поїздки за межі міста, будівлі міліції обкопали та огородили колючим дротом, вночі в окопах чергували вартові. Панував страх, через що в середині року кілька працівників місцевої Повітової служби громадської безпеки подали у відставку.
Напад на Грубешів був останнім і найсильнішим акордом польсько-української співпраці. Проти неї виступав польський еміграційний уряд у Лондоні. Крім того, міжнародна ситуація та укріплення влади комуністів ставили під сумнів сенс подальшої підпільної боротьбі. Більшість членів «Свободи і незалежності» вийшли з підпілля під час оголошеної в 1947 р. амністії. Наближалася акція «Вісла», яка остаточно розбила УПА.
Джерело: Rzeczpospolita
