Нещодавно у Варшаві побили Романа, водія Uber з України.

Олена Бабакова, журналістка, яка 10 років живе в Польщі й займається темою міграції, розповідає: «Я чула про справу українського працівника, з яким на Західному вокзалі у Варшаві говорив голландський журналіст. Українець довго розповідав йому про те, як добре йому живеться в Польщі, після чого, нарешті, додав: «Один раз лише польські колеги обізвали мене бандерівцем і побили». Голландець був приголомшений. «Але ж ви щойно говорили, як вам тут було добре!» «Тому що було, – відповів співрозмовник. – Мене побили тільки один раз!»

Newsweek: Ви прожили в Польщі 10 років. Чи чули за цей час від якогось поляка: «Геть додому»?

Олена Бабакова: У реальному світі – ні. Але прошу пам’ятати, що я «білий комірець» і не часто стикаюся із людьми, які готові висловлювати своє негативне ставлення до українців таким виразним чином. Однак достатньо мені виступити як коментаторці в телепрограмі і моя вхідна скринька у Facebook наповнюється повідомленнями типу: «Спочатку вибачся за Волинь, а потім коментуй польську політику», «Повертаюся до своєї України». Для порядку хочу наголосити, що, на мою думку, українська історична політика щодо Волині дуже несправедлива щодо Польщі. Але чи деякі поляки справді очікують, що я повторюватиму це як мантру під час кожного виступу?

Але я також знаю, що більш прямий тип насильства, про який ви питаєте, стосується багатьох українців, які живуть у Польщі. Водії Uber розповідають мені, що вони мають справу з такою поведінкою щодня. Вони чують стандартний набір образ: вони мають повернутися туди, звідки приїхали, що в Польщі говорять польською і т. д. Навіть якщо вони звертаються до пасажирів англійською, а не українською.

Незважаючи на наплив іноземців до Польщі, кількість злочинів на ґрунті ворожнечі тут зростає меншою мірою, ніж у країнах Західної Європи. Існує обґрунтована підозра, що це пов’язано з небажанням поліції класифікувати таким чином деякі випадки насильства. Але хіба це єдина причина?

Звичайно, у поліції є з цим проблеми. Я не маю уявлення, чи це питання наказу згори чи невідповідної підготовки та відсутності здатності виявляти злочини на ґрунті ненависті. Плюс український менталітет. Мешканці пострадянських країн не мають такої широкої обізнаності про свою тілесну недоторканість, як жителі Західної Європи. Наведу приклад. Минулого року я допомагала нідерландському журналісту збирати історії для репортажу про українських мігрантів. Він записував, зокрема, українських працівників на Західному залізничному вокзалі у Варшаві. Журналіст запитав одного з них, як йому подобається в Польщі. Чоловік сказав, що дуже сильно. Він довго розповідав йому про те, як добре йому тут живеться, після чого, нарешті, додав: «Лише один раз польські колеги обізвали мене бандерівцем і побили». Голландський журналіст був приголомшений: «Але ж ви щойно говорили, як вам тут було добре!» «Тому що було, – відповів співрозмовник. – Мене ж побили тільки один раз!»

Припустімо, однак, що він написав би заяву в поліцію. Що би сталося далі?

Моя знайома, також «білий комірець», дизайнерка одягу, поверталася одного вечора з вечірки з двома поляками. Вона не знала їх добре, але оскільки вони йшли в одну сторону, вони замовили таксі, щоб розділити витрати. Усі були трохи напідпитку, але в пристойних межах. Уже в таксі полька почала називати мою знайому бандерівкою. Вона кричала, зокрема, що та повинна «випєрдолювати на Україну». Моя подруга намагалася не гарячкувати і не реагувала. Проте жінка лише накручувала себе. Коли таксі зупинилося на світлофорі на Площі Конституції, знайома дала водію таксі гроші і попросила його розблокувати двері. Вона вийшла, а за нею вискочила та п’яна полька. Вона схопила її за волосся і вдарила головою об машину. Коли моя знайома впала, вона почала її бити. Водій таксі та інший пасажир були змушені відтягнути її силоміць. Моя подруга звернулася із цією справою до поліції, там їй сказали пройти медичне обстеження, а після отримання документації від лікаря сказали, що її синці недостатньо сильні, щоб зробити із цього скандал. Подруга попросила, щоби в такому разі вони перевірили моніторинг. Адже на Площі Конституції багато камер. Вони пообіцяли, що зроблять це, але відтягували це так довго, що більшість записів уже було видалено. Натомість свідки, у свою чергу, повідомили, що не відбулося нічого особливого: звичайна п’яна сварка. Водій таксі не хотів неприємностей, а інший пасажир виявився партнером тієї агресивної жінки.

Із моїх розмов з українцями, які живуть у Польщі, здається, що більшість випадків, із якими вони звертаються до правоохоронців, закінчуються саме так. Що з того, що поліція перевірить інцидент, якщо справа не піде до суду?

Ваша подруга мала достатньо рішучості, щоби піти в поліцію. Але чи трапляється, що самі українці не хочуть повідомляти про такі інциденти правоохоронним органам?

Звісно. Більшість українських мігрантів у Польщі приїжджають сюди на короткий час, заробляють гроші й повертаються додому. Якщо людина планує пожити в Польщі протягом 4 місяців, заробити на Uber, а протягом перших двох тижнів її б’ють, то чи захоче вона витрачати час на бродіння по поліцейських дільницях, прокуратурах і судах? Ні, затисне зуби і працюватиме далі. З моїх спостережень, дотримання своїх прав вимагають українці, які тут живуть довго, мають врегульований статус перебування й акліматизовані в європейській правовій культурі.

Що Ви маєте на увазі?

Які вірять, що поліція існує для того, щоби їх захищати. В Україні держава часто ставиться до своїх громадян огидним чином. Зрештою, не тільки там. У пострадянських країнах піти в поліцію – це остання річ, яку ви обираєте у випадку неприємностей, тому що досвід навчив багатьох людей, що контакт із правоохоронними органами, скорше, додає проблем, ніж їх вирішує. Люди, які мали негативний досвід із поліцією у своїй країні, приїжджають до Польщі і не розуміють, що державні службовці ведуть себе дещо краще. Лише ті мігранти, які живуть тут довше, стабілізують свою ситуацію, частіше повідомляють про злочини на ґрунті ненависті. Вони також мають час позбутися від того, що я називаю «комплексом гостя».

Тобто?

Переконання, що будь-яка критика Польщі та поляків спричинить відмову в наданні їм права на проживання. Я не чула про жодну ситуацію, коли б хтось не отримав би дозволу на проживання, тому що раніше звертався до поліції зі скаргою на те, що його побив поляк чи полька. Але мігранти тримають у своїй голові такий ризик. Я звинувачую в цьому загальну атмосферу навколо українців, дещо зверхнє підкреслювання деякими поляками, що ми тут лише гості. А гість, як відомо, повинен вести себе ввічливо і сидіти тихо. Не руйнувати будинку господаря, не вдаватися до скарг, не потрапляти в підозрілі ситуації – не має значення, хто в них є злочинцем, а хто є жертвою. І, що найважливіше, гість нічого не повинен критикувати. Багато українців, які перебувають у Польщі, сприймають ситуацію саме так. Тому вони нічого не роблять, навіть якщо їх ображають або б’ють. У поліцію вони звертаються лише тоді, коли роботодавець перестає їм платити. Коли я розмовляю з мігрантами, мені майже ніколи не вдається переконати їх офіційно повідомити про свій негативний досвід роботи з поляками, ксенофобію або погане ставлення з боку роботодавця. Вони мені кажуть: «Олено, ви тут живете давно, у вас є право на проживання, вам нічого не загрожує. А я лише подаю документи на першу Карту побиту! Невідомо, що зробить чиновник, коли дізнається, що я комусь скаржився».

Ви вже не відчуваєте комплексу гостя?

Ні, але я помітила, що «довго» – це відносне поняття. На чиюсь думку, я прожила тут надто мало, щоби коментувати польське громадське життя. Я багато разів чула: «Як ти дозволяєш собі коментувати польську політику, якщо у твоїй країні такий безлад». Це ще одна проблема, далека від мови ворожнечі, але вона також нам, українцям, болить. Зверхнє ставлення. Патерналізм. Я досі з ним стикаюся, хоча живу в Польщі так довго.

Доктор Олена Бабакова – журналістка, що спеціалізується на темі міграції.

Джерело: Newsweek