1918 р. – це не тільки рік повернення польської незалежної держави на політичну карту світу, але й дата появи польок у політичному житті цієї країни. 100 років тому польки вибороли виборчі права.
Про цю боротьбу можна дізнатися з двох виставок, які тривають у варшавських музеях. Це «Незалежні. Жінки і національний дискурс» («Niepodległe. Kobiety a dyskurs narodowy») у Музеї сучасного мистецтва, а також експозиція «Наші войовниці. 100-річчя виборчих прав польок» («Nasze bojownice. 100-lecie praw wyborczych Polek»), яку організував Дім зустрічей з історією. Назва цієї виставки посилається на книжку польської публіцистки, діячки жіночого руху Цецилії Валєвської «У боротьбі за рівні права. Наші войовниці» («W walce o równe prawa. Nasze Bojownice». Валєвська видала книгу в 1930 р. й описала в ній зародження та поширення в Польщі жіночого руху, притаманні йому риси й головних героїнь.
Себастьян Котляж із Європейського інституту демократії, публіцист і знавець польського фемінізму, розказав:
Книга Цецилії Валєвської розповідає про історію жіночого руху в Польщі, руху, який мав на меті емансипацію жінок. Натомість сам рух, зокрема, за виборчі права жінок, почався набагато раніше... Мало хто знає, що першим емансипаційним жіночим маніфестом насправді були «Дівочі статті» (Artykuły Panieńskie) на сейм 1630—1637 рр. Саме в цьому сеймі жінки вперше в історії вимагали законодавчого обмеження батьківської та (для заміжніх) чоловічої влади. Крім цього, звучали постулати політичних прав. Звісно, варто пам’ятати, що наприкінці XVIII ст. Польща втрачає незалежність, тож жіночі рухи розвиваються під пануванням Австрії та Росії. У другій половині XIX ст. почала свою діяльність група «Ентузіастки» (Entuzjastki) з Нарцизою Жміховською на чолі. Метою цієї діяльності був, передусім, доступ жінок до освіти — тоді жінки не могли навчатися в університах. Хоча «ентузіастки» не зосереджувалися на політичних правах жінок, багато з них стали мамами польських суфражисток (зокрема, Пауліни Кучальської-Райншмідт).
Пауліна Кучальська-Райншмідт належала до ключових польських суфражисток. Вона однією з перших сформулювала жіночі постулати, які не були залежними від національності. Пауліна Кучальська-Райншмідт наголошувала на тому, що жінки повинні здобути фінансову незалежність від чоловіків і вимагала доступу жінок до професійних курсів.
Ви згадали про доступ до освіти. Він був ключовим, адже це перша ланка до незалежності: освіта відкривала можливість для роботи, яка гарантувала жінкам фінансову незалежність.
Так, звичайно! Нагадаю, що у XIX ст. польки (деякі) вчилися в західних університетах. Найвідоміша — Марія Склодовська-Кюрі — навчалася у Франції, оскільки в Польщі такої можливості не було. Звісно, на польських землях жінки організовували освітні курси. Варто згадати «Летючий університет» (Uniwersytet Latający), але це була неформальна освіта. Тому польки, які здобули освіту на Заході, поверталися додому й активно діяли в жіночих рухах, боролися за права жінок. У цьому контексті варто згадати Юстину Будзінську-Тиліцьку.
Це ще одна героїня виставки «Наші войовниці. 100-річчя виборчих прав жінок». Біографія Юстини Будзінської-Тиліцької з одного боку неповторна, насичена доленосними і трагічними подіями, а з іншого — нагадує біографії багатьох польок. Юстина Будзінська народилася в патріотичній сім’ї, її батька Альфонса заслано в Сибір за участь у січневому повстанні 1863 р. (проти царської Росії, під окупацією якої була тоді частина Польщі). Попри скрутну ситуацію сім’ї, мама Юстини вивчила доньку спочатку в Польщі, а потім у Франції. Будзінська повернулася з Парижа з медичною освітою, чоловіком і двома дітьми, почала працювати лікаркою. Вона зосередилася на лікуванні й допомозі жінкам — була піонеркою в галузі пропагування жіночого здоров’я і гігієни, проводила виховну роботу з контролю народжуваності тощо. Вона відкрила першу в Польщі клініку свідомого материнства. Тим часом помер її син, розпався шлюб. Історія Юстини Будзінської-Тиліцької, а особливо її дитинства, сім’ї, із якої вона походила, — це історія тодішньої Польщі. І тому, мені здається, попри те, що польські суфражистки діяли в період загальноєвропейської активності жінок, вони відрізнялися від решти європейок притаманною лише їм рисою.
Кінець XIX ст. — це кінець так званої Belle Époque, прекрасної епохи. Відбувається революція в Росії, у Європі занепадають монархії. Але кінець XIX ст. у Польщі під російським пануванням — це час після Січневого повстання, коли чоловіків вивозили до Сибіру, а вдома залишалися жінки. На жіночі плечі лягли не лише буденні справи, такі, як прогодування сім’ї й дітей, але й обов’язок збереження польського духу. Тому польські суфражистки, які боролися за права жінок, були й патріотками.
Про патріотизм пише згадана Цесилія Валєвська у своїй книзі «У боротьбі за рівні права. Наші войовниці». «Ідея визволення жінок настільки сильно поєднувалася з жаром патріотизму, жертовності в ім’я Батьківщини, з необхідністю нести підземний каганець польськості, що часто ці основні гасла були охоронним плащем для інших гасел, недозволених», — читаємо в її книзі.
Виборчі права польки вибороли в 1918 р., хоча постулат політичних прав для жінок відкрито прозвучав під час Конгресу жінок у 1905 р. Чи до здобуття офіційних виборчих прав жінки намагалися впливати на політичне життя країни (або країн, між якими була розділена Польща)?
Були різні стратегії. Оскільки жінки самі не могли голосувати, то вони на своїх зборах, конгресах, які спочатку були нелегальними, підтримували та намагалися співпрацювати з кандидатом, який був «прожіночим». Союзником жінок у російській Думі був соціолог і юрист Лев Петражицький. Він під час своїх виступів піднімав питання прав жінок, ризикуючи своєю політичною кар’єрою.
Але ще перед оголошенням у листопаді 1918 р. декрету про надання жінками виборчого права свою кандидатуру до галицького сейму висунула жінка, яка не мала виборчих прав.
Так, звісно, у 1907 р. свою виборчу кампанію до галицького сейму починає Марія Дуленбянка, художниця, життєва партнерка поетки Марії Конопницької, жінка, яка здобувала освіту на Заході. Цікаво те, що у виборах 1908 р. Дуленбянка здобуває 511 голосів, але згодом її кандидатуру анульовано. Це був дуже важливий крок і дуже промовистий сигнал про те, що жінки, попри тодішні переконання, можуть бути політиками. Не забуваймо — тодішнє суспільство було досить консервативне. Крім того, Польща у всій своїй історії мала тільки двох жінок-глав держави. Це королева Ядвіґа кінця XIV ст. і дещо призабута Анна Ягеллонка кінця XVI ст. Тому висування Марії Дуленбянки було знаком, що жінка може, може і вміє виступати на зборах і промовляти до широкого загалу, має свої пропозиції, постулати, програму.
Як змінилася польська політична сцена після здобуття виборчих прав?
Минуло вже 100 років відколи польки вибороли виборчі права. На самому початку польки, можна сказати, перебували в авангарді змін, хоча в 1918 р. тільки одна жінка увійшла до уряду Дашинського (це була віце-міністриня Ірена Космовська). Згодом, до 50-х років минулого сторіччя, жодних жінок в уряді не було. Тому мені важко говорити про жіночі успіхи в політиці аж до 1989 р. До того часу Польща не мала жодної прем’єрки, президентки. Відродження феміністичного руху в Польщі починається у 1989 р., тоді ж повертаються постулати про рівноправ’я жінок і чоловіків у політиці. У 1992 р. на два роки польський уряд очолила Ганна Сухоцька. І цей час її правління я би порівняв зі стартом у виборах Марії Дуленбянки — Сухоцька показала, що впоралася із завданням, адже до її уряду входило чимало партій. Загалом у Польщі було три прем’єрки: згадана Сухоцька, Ева Копач і Беата Шидло. Натомість при нинішній владі цей феміністичний етап, який почався в 1989 р., згортається. Звісно, маємо фемінізований парламент, але цей парламент не є прожіночим. Маємо першу жінку-голову парламентської партії, я маю на увазі Катажину Любнауер із «Сучасної», але, на мій погляд, Польщі бракує справжніх лідерок.
Джерело: Polskie radio dla zagranicy
