74 роки тому німці почали евакуацію табору Аушвіц та його підтаборів. Із 17 до 21 січня маршами смерті вони вивели близько 56 тис. в’язнів, яких вони направили в табори углиб Рейху. Дорогою життя втратили щонайменше 9 тис. осіб.

Німці готували евакуацію таборів ще наприкінці 1944 р. Вони вирішили почати її у випадку прямої загрози наступу до радянської армії.

Колони в’язнів мали складатися виключно зі здорових людей, які перенесли би тривалу дорогу. Серед евакуйованих було багато хворих, які боялися, що, залишившись у таборі, будуть приречені на смерть.

Перші колони вирушили з концтаборів 17 січня. Останні – 21 січня. Маршрути вели до Водзіслава та Глівіц. Найдовший маршрут, завдовжки 250 км, подолали 3,2 тис. в’язнів із Явожно. Вони йшли до концтабору Гросс-Розен у Нижній Сілезії. Колони супроводжували озброєні солдати СС.

Шломо Венезія, колишній ув’язнений, член Зондеркомандо, спеціальної групи в’язнів, в основному євреїв, яких СС використовувала для усунення тіл жертв, згадував, що тоді був жахливий мороз. «Ми йшли цілими днями (...). Вночі ми зупинялися в селах і поселеннях. (…) Багато людей гинули від холоду, як правило, вночі, деякі з них мали відморожені ноги. Якщо хтось не міг іти, його убивали німці. Ми пересували ноги, хотіли пити, були голодні, але мусили йти, йти, йти», – згадував він.

«Хто сповільнювався, того розстрілювали. Нам не дозволяли озиратися назад. На замерзлій дорозі лишалися тіла – жінок і чоловіків із простреленими черепами», – розповідала колишня ув’язнена Галина Біренабум. Яніна Коменда казала, що йшла «на автоматі». «Йти, йти, не упасти», – повторювала вона подумки. «Сніг був червоним, а ми – напівживими», – додає Естер Фрідман.

Під час маршів загинуло щонайменше 9 тис. в’язнів. Вони помирали від холоду, втоми, їх розстрілювали німці. Серед загиблих був Станіслав Битнар, ув’язнений в Аушвіц ІІ-Біркенау батько Яна Битнара, солдата Сірих шеренг, одного з головних героїв книги Олександра Камінського «Камені для шанців». Він був арештований німцями разом зі своїм сином у березні 1943 р. З в’язниці на Пав’яку у травні того ж року він потрапив у табір, де працював у групі, що займалася будівництвом доріг.

«Він був розстріляний наглядачами СС на маршруті Освенцім–Водзіслав Сілезький, коли, ймовірно, втратив сили і не міг йти далі», – сказав історик Адам Цира.

На трасі були жахливі інциденти. У ніч із 21 на 22 січня на залізничній станції в Лежинах біля Рибника було зупинено поїзд із Глівіц із 2,5 тис. в’язнів. По обіді їм наказали залишити вагони. Через виснаження частина з них не змогла виконати наказ. Німці почали стріляти у відкриті двері вагонів. Померло понад 300 осіб. Тих, хто вижив, погнали на захід.

Жертв маршів ховали дорогою. Серед них були і діти. У 1965 р. під час розкопок трьох могил у Пщині було знайдено тіло дівчинки. Біля її обличчя стояло олов’яне горня, яке вона стискала в руках. У цьому ж положенні її поклали в нову могилу.

Мешканці населених пунктів, розташованих вздовж маршруту маршів, – поляки та чехи – допомагали ув’язненим, яким вдавалося тікати з маршу. Вони ховали їх і годували.

Ув’язнених, які пережили похід до Водзіслава або Глівіц, перевозили, незважаючи на пронизливий мороз, у відкритих вагонах до таборів Маутгаузен і Бухенвальд. Багато із тих, хто пережив марші смерті, загинули в таборах Рейху.

У комплексі Аушвіц німці залишили близько 7 тис. вкрай вичерпаних в’язнів. 27 січня 1945 р. їх звільнили солдати Червоної армії.

Джерело: TVP Info