100 років тому, 7 листопада 1918 р. у Любліні було створенго Тимчасовий народний уряд Республіки Польща, відомий як уряд Ігнація Дашинського або Люблінський уряд. 12 листопада Дашинський передав владу Юзефу Пілсудському.

Тимчасовий народний уряд Республіки Польща був створений на території, раніше окупованій Австрією. Його прем’єр-міністр Ігнацій Дашинський був одним із засновників та лідерів робітничої партії, створеної у 1890 р. у Львові.

Із 1893 р. був редактором соціалістичного журналу «Naprzód», що видавався у Кракові. Це видання мало різкий та агресивний стиль, що часто було приводом для конфіскацій, судових процесів і навіть відлучення від церкви. У 1897 р. він був обраний до Державної ради у Відні, де очолив клуб Союзу соціал-демократичних депутатів. Був депутатом віденського парламенту до 1918 р. Був у ньому відомий як видатний оратор, який безжалісно критикував соціальну, економічну та політичну ситуацію в Галичині.

У 1906 р. під час розколу партії підтримав революційну фракцію. Належав до прихильників заходів, які здійсненював Юзеф Пілсудський для формування кадрів майбутньої польської армії. Підтримував, всупереч австрійській владі, організації «Стрілець» та «Стрілецький союз», що існували в Галичині. Також був прихильником ідеї створення Польського військового казначейства.

Після початку Першої світової війни в серпні 1914 р. вдягнув стрілецький стрій і на короткий період приєднався до 1-ї кадрової кампанії. Після повернення до Кракова він брав активну участь у створенні 16 серпня 1914 р. Верховного Національного Комітету. У листопаді 1914 р. після евакуації організації до Відня став членом її виконавчого комітету. У січні 1915 р., представляючи Верховний національний комітет, поїхав до Берліна, де шукав підтримки для Польських легіонів, зустрічаючись, зокрема, із генералом Гельмутом фон Мольтке.

Після заснування у Кракові 28 жовтня 1918 р. Польської ліквідаційної комісії спершу увійшов до президії, але через кілька днів вийшов із організації.

У ніч з 6 на 7 листопада 1918 р. став головою Тимчасового народного уряду Республіки Польща в Любліні, міністрами в якому були, серед інших, Вацлав Сєрошевський, Томаш Арцишевський, Станіслав Август Тугутт та Едвард Ридз-Смігли.

Урядова програма була представлена ​​в маніфесті, в якому йшлося про рівність громадянам у політичному житті, зокрема про виборчі права жінок, а також свободу віросповідання, слова, зборів, об’єднань і страйків. Було оголошено восьмигодинний робочий день. Також постулювалася націоналізація шахт і великих земельних ділянок. Форма майбутньої польської держави була визначена як демократична парламентська республіка. Було анонсовано загальні вибори до Сейму.

На новину про повернення до Варшави 10 листопада Пілсудського, який був звільнений із в’язниці в Магдебурзі, Дашинський та його уряд передали йому владу.

Дашинський згадував: «У понеділок, 11 листопада, полковник Смігли повідомив мене, що на телефонному зв’язку Пілсудський у Варшаві, який говорив із ним у палаці Кроненберг! У той момент я наказав з’єднатися з палацом Кроненберг і справді почув голос Пілсудського, хоча він здавався мені ослабленим і втомленим. Я попередив про свій приїзд до Варшави увечері. Серце було наповнене радістю через звільнення коменданта і надію, що тепер уся Польща зможе об’єднатись.. Приблизно о 10 годині вечора я нарешті зміг привітати Пілсудського та керівника штабу. Пілсудський мав жовтий, нездоровий колір обличчя в результаті шістнадцяти місяців ув’язнення в Магдебурзі. Він був дуже нервовий і втомлений. Після довгих розмов він вирішив довірити мені створення кабінету. Тоді в нього була фактична влада, він був справжнім главою держави, тому що був не просто призначений, а обраний народом. («Rok 1918 we wspomnieniach mężów stanów, polityków i wojskowych», Варшава, 1987).

Після невдалої спроби побудувати коаліційний уряд 17 листопада Дашинський подав у відставку на користь Єндржея Морачевського. До його уряду увійшли декілька міністрів із Люблінського уряду.

Після чергових парламентських виборів 1928 р. Дашинський був обраний маршалом Сейму, перемігши колишнього прем’єр-міністра Казімєжа Бартела, якого підтримував Пілсудський. Виступаючи в Сеймі одразу після голосування, Дашиньський заявив: «Великоповажна палато! Драматична зустріч закінчилася вибором, який я приймаю, і після 30 років парламентської роботи вважаю за найбільш почесну нагороду громадську службу. Як маршал Сейму, я захищатиму права та гідність цієї вищої палати, дотримуючись на посаді справедливості та слушності. Я добре знаю, що моя служба на посаді маршала не буде безтурботним життям. Маршалівської політики, ані жодної іншої не вестиму. Політика – це питання боротьби різних груп, а не маршала Сейму». Взявши на себе обов’язки маршала, Дашинський відмовився від партійних функцій.

У жовтні 1929 р., захищаючи принципи парламентської демократії, він відмовився відкрити сесію Сейму у присутності понад сотні озброєних офіцерів, що супроводжували маршала Пілсудського. У 1930 р. як спікер Сейму підтримав діяльність опозиції, що протистояла політиці санації, так званих центролівих, направивши, зокрема, заяву із виразами солідарності з Конгресом оборони права і свободи народу, що засідав у Кракові.

Помер у ніч з 30 на 31 жовтня 1936 р. Був похований на Раковицькому цвинтарі у Кракові.

Програма уряду Дашинського по-різному оцінюється сучасниками, але багато його постулатів були реалізовані в наступні роки. (PAP)

Джерело: Dzieje.pl