8 грудня 1991 р. лідери Росії, України та Білорусі оголосили про вихід із СРСР. Радянська держава, котра існувала майже 70 років, розпалася через неефективну економіку й модель управління, а також прагнення республік до незалежності.

Із кінця 70-х років СРСР, країна з вкрай централізованою владою й потужною армією, переживала глибоку внутрішню кризу. Соціалістична планова економіка не справлялася з економічними труднощами, які особливо дошкульно проявлялися у системі, що спиралася на колгоспи і неефективне сільське господарство. Країна мала мінімальне економічне зростання, занепадала нафтова промисловість, збільшувався технологічний розрив із країнами Заходу, а на додачу СРСР погруз у війні у Афганістані.

Хоча багато з цих проблем приховували, у суспільному житті настав застій і розчарування. Державний апарат був корумпований та архаїчний, а керівна комуністична партія щоразу більше віддалялася від реальності, її очолювали усе старші лідери. Поглиблювались проблеми, пов’язані з навколишнім середовищем, та суспільні проблеми, зокрема зростав рівень алкоголізму та злочинності. У багатьох сферах життя спостерігався повільний занепад.

У середині 80-х років генеральним секретарем компартії став Михайло Горбачов, який хотів здійснити перебудову чинної системи: змінити систему планування й управління, побороти корупцію, модернізувати промисловість. Цей процес дістав назву «пєрєстройка» або перебудова. Горбачов проголосив також прозорість («гласність») публічної сфери – висвітлення, а не приховування проблем і недоліків. Горбачов прагнув до більшої свободи у прийнятті рішень, тому намагався обмежити владу комуністичної партії, в якій вбачав перешкоду в реформуванні країни, і намагався змінити спосіб керування державою.

Поступово почали з’являтися елементи демократизації політичної системи: вибори до місцевих рад за участі багатьох кандидатів (1987 р.), призначення нового органу – З’їзду народних депутатів (1988 р.). У 1990 р. комуністична партія втратила свою монополію на владу. Проте цей процес проходив одночасно з наростанням проблем в економіці, стан котрої, за відсутності ґрунтовних реформ, у 1989 р. став критичним.

Каталізатором тогочасних змін вважають трагедію на Чорнобильській електростанції в 1986 р. Вона продемонструвала безсилля влади, «призвела до того, що люди почали боятися за своє майбутнє», – пише канадський історик Девід Мерплз. Вона стала причиною все більших розбіжностей між Москвою та керівництвом республік, котрі стали менше довіряти центру. Одночасно в республіках під впливом «гласності» посилюється процес культурного відродження та зростання національної свідомості. Першими на цю дорогу стали Балтійські республіки.

Однак натиск на децентралізацію виник і в самій Російській Федеративній Радянській Соціалістичній Республіці та з часом набув форми суперництва з президентом СРСР Горбачовим зі сторони Бориса Єльцина – керівника парламенту РФРСР, а з 1991 р. президента Російської Федерації. Більше того, на території союзу на зламі 80-х і 90-х все частіше вибухали конфлікти на етнічному ґрунті (як-то Нагірний Карабах), які Москві не вдавалося урегулювати.

Прагнення до децентралізації спочатку набирає форми декларації суверенітету, а в грудні 1990 р. парламенти литовської, латвійської й естонської республік апелюють до Москви про згоду на поступову незалежність. Стало зрозуміло, що їх не вдасться затримати в кордонах СРСР. Аби утримати інші республіки, Горбачов запропонував нову модель союзу, у якому республіки матимуть широкий суверенітет і створять Співдружність незалежних держав. У березні 1991 р. в СРСР відбувся референдум щодо нової державної моделі. І хоча більшість виборців його підтримали, у багатьох республіках було додано запитання про незалежність, а шість із них (Балтійські країни, Грузія, Молдова й Україна) не взяли в ньому участь.

Лідери інших республік погодилися на новий договір, котрий вони мали підписати 30 серпня 1991 р. Це б означало остаточне обмеження влади Москви над республіками. Проти цієї перспективи намагалися виступити опоненти ідеї децентралізації, «твердолобі» діячі комуністичної партії на чолі з Генадієм Янаєвим. Однак «путч Янаєва» (19–21 серпня) не пригальмував процесу децентралізації, а лише його пришвидшив. У Росії опір заколотникам чинив Єльцин, витісняючи Горбачова на другий план. Невдалий путч пришвидшив процес проголошення незалежності багатьма республіками, котрі або її дуже хотіли, або уже не мали виходу.

8 грудня 1991 р. лідери України й Білорусі – Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич – разом із Єльциним підписали у Віскулах, що у Білорусі, порозуміння, яким замість СРСР створили Співдружність незалежних держав. Інші республіки були запрошені до нової федерації. До кінця 1991 р. Радянський Союз, створений 30 грудня 1922 р., перестав існувати на правовій основі.

Автор: Анна Врубель

Джерело: dzieje.pl