Коли у 1932 р. було видано «Наркотики», вони викликали – традиційну у випадку цього автора – хвилю обурення, зневаги та критики. Оцінений багато років після смерті Віткацій своїми сучасниками вважався божевільним. Тому що, фактично, так воно й було. Про великого генія-митця почали говорити значно пізніше.
Власне, вийшла друком книга (хоча й не перша на цю теми), яка ще більш наочно демонструє, як ставилися до Віткація у час, коли він жив і творив. Томаш Павляк, дослідник його творчості, автор, зокрема, книги «Листи до різних адресатів», зібрав і впорядкував довоєнні рецензії на книжку, яка багатьма вважається трактатом Віткевича, у якому він визнає власні слабості.
Нагадаймо, що у виданих за сім років до смерті «Наркотиках» Віткацій описує свої відчуття, які він переживає після вживання різноманітних речовин. Експериментуючи, змішуючи їх, шукаючи все цікавіші враження. Аналізує, за нагоди, особисті падіння, визнає власні вади. Говорить про боротьбу із залежністю та про те, наскільки слабкою є, щиро кажучи, його сильна воля. Капітулює, повертаючись щоразу до залежності. Водночас, він не покидає захоплення тим, що переживає «під впливом».
Павляк зібрав десять різних рецензій цієї однієї із найважливіших книг автора. Сьогодні вона (зокрема, у період боротьби за легалізацію деяких наркотичних речовин) вже не викликає такої реакції, як 90 років тому. Автори критичних текстів: Болеслав Міцинський, Казімєж Чаховський, Ян Еміль Сківський, Юзеф Васовський, Ян Кохановський, Станіслав Лемпицький, Ізабелла Гелбардова, Кароль Людвик Конинський, Евгеніуш Шуммер-Шерментовський. Є ще одна, непідписана, рецензія, яку знайшов Павляк. У ній читаємо: «Віткевич, який має за плечами наркотичний досвід (хоча сам відзначає, що залежний лише від тютюну), сповідається у цій книжечці, за допомогою спеціалістів, у шкідливості, яку приносить людському організму, вживання наркотиків. Найменше бореться із нікотином, який, на його думку, змушує людство чадіти у димові (…). Усе це написано у формі серйозного жарту, нашпигованого різного типу ліричними відступами, – загалом складається враження визнання, що викликане необхідністю, залежністю, яка змушує постійно говорити». Хоча й не без дошкуляння, ця рецензія лишається найбільш «прихильною» до автора.
Не жалів Віткація й інший критик, голос якому надав Павляк, – Болеслав Міцинський. В особистому житті друг Віткація, донька якого, Анна, потім досліджувала творчість відомого «дяді». «Наскільки далеко можна сягнути в історію людства, завжди знайдемо якісь наркотичні ілюзії», – розпочинає Міцинський. Потім він переходить до оцінки роботи свого колеги: «Розчаруються ті, хто у цій книзі, оправленій у чорну макабричну обкладинку із назвою, що інтригує, шукатимуть «сильних вражень», щоб пережити їх (як зазвичай буває у таких випадках) за чужий рахунок. Віткевич не дає можливості сентиментально зжалюватися над автором, що оплакує «трагедію свого життя» (…). Для Віткевича характерна перевага інтелекту, що закриває внутрішню сповідь у якісь «космічні лапки», – зазначав Міцинський.
Дуже цікаве порівняння у своїй рецензії робить у свою чергу Ізабелла Гебардова: «Стиль книги Віткевича містить у собі значно більше «морбідези» (з приміток Павляка зрозуміло, що це м’якість, делікатність тілесного кольору в художніх роботах, особливість малювання, наслідком якої тіло здається живим – авт.), ніж її зміст. Розглянувши пригоди автора із фармацевтичними речовинами, ми не знайдемо у них нічого із того вишукано стилізованого танення мозку, що характерне для ліричних відступів і літературних прийомів книги».
Робота Павляка показує не лише, як сприймалася література авторства цього ексцентричного митця рецензентами за його життя. Це також подорож до літературного світу міжвоєнної літературної критики – з огляду на іншу мову, стиль писання, дуже цікавої, хоча дещо архаїчної, однак, несумнівно, сміливої у формулюванні певних тез.
Віткацій, який лишався в центрі літературно-мистецького світу, чудово знав багатьох авторів цих критичних рецензій. Якщо комусь він особливо не симпатизував, але отримував від цієї людини замовлення на портрет, не відмовляв. Але був змушений зазначити (як робив це у випадку робіт, що повставали під впливом наркотиків, записуючи на них склад наркотичної речовини), що просто не любить модель, яка перед ним позує. Тоді на цьому портреті він поміщав… картоплини (зазвичай під обличчям або обрисом голови). Не одна картоплина з’явилася би й на портретах тих, чиї відгуки опублікував у своїй книзі Томаш Павляк. Хоча, знаючи трохи Віткація, можна припустити, що могло бути навпаки.
Джерело: Onet
