«Я йду відволіктися. Маю надію, що за ці два місяці нікого не зустріну». Розмова з Малгожатою Войтачкою, мандрівницею.

– Хочеш стати першою полькою, яка підкорить Південний полюс. Як у тебе виникла ця ідея?
– Два роки тому, коли я піднялась на лижах на найвищу вершину Шпіцбергену. Тоді я подумала про мандрівку на полюс, тому що це має бути так гарно, потрібно довше йти, більше відірватися від цивілізації.

– Навіщо відриватися?
– Щоб побачити інший світ. Тут вирішуєш багато проблем, постійно приймаєш рішення й рідко одразу бачиш їх наслідки. Потрібно купити новий телефон, сходити в магазин. На щодень я займаюсь організацією рейсів в полярні регіони. Приймаю дзвінки, відписую на електронні листи, слідкую за датами. При цьому маю багато паперової роботи. Від цього потрібно відволіктися, поїхати кудись, втомитися. Фізичні зусилля дають мені енергію, щоб нормально жити. А полюс повний магії, як найвища гора та найглибше занурення.

Це роки відкриттів, експедиції Ернеста Шеклтона, Роберта Скотта і Роальда Амундсена, за які інколи платили життям, піонерські спроби з іншим, ніж сьогодні, спорядженням. Вони йшли в невідомість. Сьогодні у нас є карти, краще обладнання. І все рідше ми можемо відчути те, що вони, – йти туди, де ще ніхто не був. Я спробувала щось схоже в печерах. А полюс це величезний простір, незаймана природа.

Полярна подорож має щось спільне із медитацією. Якщо складно, то думаєш, що зробити, щоб вижити. Найчастіше ти зайнятий найпростішими діями. Це важко фізично, але в якомусь сенсі психічно простіше, тому що ти зосереджений на одній конкретній речі. Я думаю, що там можна відпочити. Як у відпустці, коли життя простіше.

– А коли вітер віє 100 км/год?
– Тоді сидиш у наметі й намагаєшся лягти якось так, щоб не злетіти. Найголовніше, розбити цей намет ще до того, коли здійметься сильний вітер. Зазвичай дме 20–30 км/год. І найгірше, коли шторм приносить так званий white-out [білу темряву], або відсутність видимості. Тоді немає сонця, тіней, горизонту, світло розсіяне. Не видно різниці між снігом і хмарами. Складно орієнтуватися. У мене буде GPS, але я збираюся використовувати в основному компас, тому що він не потребує енергії. Але це вже наступний етап планування, спочатку я повинна була звикнути до самої ідеї дійти до полюса. Вона перестала мене лякати, бути чимось недосяжним. Непомітним чином мрія стала планом. І, нарешті, постало просте запитання: що потрібно зробити, щоб туди поїхати? Спершу переліт п’ятьма літаками – Європа, потім Південна Америка. У Пунта-Аренас, містечку на краю континенту, я сяду у вантажний літак, який доставить мене до антарктичної бази «Union Glacier». Там я перепакуюсь і невеликим літаком на кілька осіб дістанусь до затоки Геркулеса. Вона врізається в Антарктиду із моря Уедделла. Поруч височіє гора Вінсон, найвища гора Антарктиди, куди щороку приїжджають альпіністи, які хочуть підкорити «Сім вершин».

Із затоки потрібно йти більш-менш прямо аж до Південного полюса. Більш-менш, тому що дорогою необхідно оминати поля великих льодових ущелин. Маршрут нараховує 1200 км. Це класичний шлях на полюс. Марек Камінський вирушав із Острова Беркнера, який розділяє шельфові льодовики. Але щоб туди дістатися, потрібно мати додаткові фінанси на довший переліт. Туди не вийде доплисти кораблем, бо море Уедделла цілий рік вкрите льодом. Власне, у цьому регіоні сто років тому лід знищив корабель Шеклтона.

– Яка вартість такої експедиції?
– Лише квиток на Антарктиду коштує 65 тис. дол. Плюс обладнання, продукти. Я йтиму сама. Усе, що потрібно, буду брати з собою. Пулка, тобто вантажні санки, важитиме із спорядженням приблизно 100 кг. Вона зроблена із карбонно-кевларового волокна. Можна було б взяти пластикові санки, але ці більш стійкі. Я йтиму на лижах із камусом, тобто зі спеціальними смужками тканини, що не дають лижам зісковзувати назад. Завдяки цьому можна буде йти на лижах під гору, а з важкою пулкою це дуже важливо. Також я візьму з собою кішки, щоб ходити по льоду, тому що сніг може здути, тоді на лижах йти не вдасться.

– Як довго йтимеш?
– Я беру продукти на 55 днів. Плюс «недоторканий», менший запас на 7 днів. Я розраховую витрачати кілограм їжі на один день дороги. Переважно це ліофілізовані продукти, які після додавання гарячої води стануть повноцінною їжею. Велика порція на вечерю, менша на сніданок. Я розтоплюватиму сніг та грітиму воду. Візьму із собою 14 літрів рідкого палива, газ може підвести у дуже низьких температурах. Плюс солодощі, щоб їсти щось протягом дня. Потрібно їсти щось у середньому щогодини-півтори. Непогано робити навіть дуже короткі перерви, з’їсти батончик, випити гарячий суп або чай із термосу. Я візьму також багато продуктів, що містять жири. Непогано себе показують кабаноси, вони смачні. Також візьму оливкову олію.

Щодня я проходитиму приблизно 20 км. У тих умовах це для організму витрата близько 4500 ккал. Спочатку потреба буде меншою. Чим більше йдеш, тим більше потрібно організму. Є ще одна різниця: дівчата їдять менше. Чоловікам потрібно щодня мінімум 5500 ккал.

– Який одяг береш із собою?
– Як на гірські походи. Вовняну білизну, фліс, що швидко сохне, легінси, куртку з primaloft – штучного пуху, щоб швидко висихала, одяг із gore-tex, що захистить від опадів та вітру. Легкий пуховик, але також довгий, експедиційний, який знадобиться під час затримки на перерву або коли збираєш намет. Доки не почнеш тягнути пулку, холодно. Нагріваєшся вже дорогою. Плюс лижні окуляри, маска проти снігу та вітру, така пластикова із вентиляцією.

Також я візьму двомісний тунельний намет, який легко розбити самому, навіть у рукавичках. Я не буду витягувати кілків, лишу їх у наметі: склею їх з’єднання, щоб було швидше. За низьких температур все стає делікатним і крихким. Потрібно бути обережним, щоб не зламати каркас, не розірвати матеріал. Я візьму два спальні мішки, внутрішній товстий пуховий, який важитиме більше кілограма, і зовнішній, тонкий, зі штучного пуху, який вбиратиме вологу. За низьких температур у наметі утворюється іній. Ти ворухнешся і все падає на спальний мішок. Якщо замерзне той товстий, будуть серйозні проблеми. Холод висмоктує сили. Вночі я вдягатиму на ноги пухові черевички.

Перед виїздом сяду з обладнанням на кухонні ваги і спробую не переважити 100 кг. Я перевірила обладнання, одяг і харчування під час тренінгів на льодовику в Норвегії. З Польщі я вирушаю 7 листопада, дорогу на полюс почну в другій половині місяця. Тоді на Антарктиді буде літо. Саме закінчаться вологі вітри, що дують із моря Уедделла.

– Які дули б у спину, тобто штовхали би в напрямку полюса. Чому ти від них відмовляєшся?
– З ними простіше йти, але вони приносять сильний сніг, дорога стає важчою, адже потрібно перетягувати сані через замети. В середині листопада вітри починають дути з материка. Вони дутимуть в обличчя, але сухим повітрям. Не повинно сильно сніжити, але не можна бути впевненим, кожен рік інакший. Може бути 10 градусів нижче нуля, а може 20. Але найбільше я боюся не погоди, а ущелин. Вони виникають тоді, коли місцевість випирає, льодовики тріскають. Багато років вони знаходяться в одних і тих же місцях, особливо на початку шляху, але все одно потрібно бути обережним.

Перші 50 км досить стрімкі, потрібно подолати 800–900 м підвищення. У мене буде рюкзак, що важитиме 10–15 кг, щоб додати ваги, бо чим людина важча, тим краще тримається поверхні.

– Як справитися з ущелинами самостійно?
– Це запитання мене паралізувало. З партнером йти легше, на складній місцевості ви можете йти у зв’язці. Якщо ти падаєш, партнер може допомогти. А якщо ти сама? Кілька років тому на трасі, яку я обрала, канадійка впала у щілину ще на початку шляху. Вона хотіла зрізати і потрапила на поле тріщин. Їй пощастило, тому що сані її затримали. Вони застрягли, а жінка повисла. У неї був GPS і супутниковий телефон. Їй вдалося зловити зв’язок та покликати на допомогу. Її врятували.

Я якось звикла до страху перед тріщинами. Знайшла кілька рішень: у мене будуть при собі льодові гвинти. Якщо я впаду, зависну як вона і буду близько до стіни, спробую закрутити гвинт, щоб мати підтримку. На небезпечній території я носитиму в кишені телефон. Пулку тягтиму на шнурках, це також може знадобитися: я зав’яжу на них вузли або драбинку, яка може допомогти вийти зі щілини. Цей спосіб вже давно вигадав Дуглас Моусон, один із піонерів полярних експедицій.

Після цих перших 50 км можна буде спокійно зітхнути. Потім висота набирається майже непомітно, протягом 500 км – всього 400 м підвищення. Після того, як я перетну Трансантарктичні гори, які тягнуться впоперек континенту від моря Уедделла до моря Росса, територія знову стає хвилястою, повертаються ущелини. Лід стає синім, твердим, потрісканим. Починаються великі заструги, тобто льодові дюни, створені вітром зі снігу. Усе це можна прочитати у книгах осіб, що підкорили полюс.

– Наскільки високі ці заструги?
– Навіть триметрові. Це буде складний фрагмент траси, бо треба буде витягувати пулку. Мені потрібно буде йти дуже обережно, щоб не зламати лижі.

100 км перед полюсом вітер стихає та закінчуються заструги. Але із наближенням до полюса буде вище й холодніше, сніг ставатиме більш замороженим. Пулку доведеться тягнути як по мокрому піску. Насамкінець я дійду до американської дослідницької станції Амундсен-Скотт, збудованої 60 років тому. У 2005 р. вона знаходилась 100 м від полюса, але вона розташована на рухомому льодовику і щороку віддаляється приблизно на 10 м. Коли я туди дійду, розіб’ю намет у спеціально виділеній зоні поряд зі станцією. Це не готель, потрібно спати зовні. З того, що мені відомо, всередині є місце, де я зможу зігрітися, але більшість приміщень недоступні. Мандрівники не повинні заважати роботі науковців.

– Душ?
– Не думаю.

– Як ти звідти вийдеш?
– За мною прилетить невеликий літак. Я не знаю, скільки мені доведеться чекати, цього не вдасться передбачити. Я полечу на «Union Glacier» і там знову зачекаю кілька днів на транспорт до Пунта-Аренас. Багато залежить від погоди.

Географічний Південний полюс, до якого вдасться дійти, знаходиться на висоті 2835 м над рівнем моря. Але атмосфера там більш розріджена.

– Що це означає?
– Основи хмар над екватором значно вище, а в Арктиці та Антарктиді нижче, майже над головою. Хмари пригнічують. Набагато сильніше це відчувається на Північному полюсі, де їх більше. На Південному полюсі мало опадів, майже як у пустелі. Тому на південь потрібно брати пуховий спальний мішок, а на північ синтетичний. Це мене тішить, тому що пух важить так само, але він тепліший. Але якщо він намокне, у ньому утворюються грудки льоду, і він перестає гріти.

– Ти зустрінеш когось дорогою?
– Уздовж цих 1200 км немає баз. Щороку шлях на полюс долають кілька груп, які стартують у різний час та не всі з одного місця. Я маю надію, що не зустріну нікого за ці два місяці, тому що я йду перевірити як виглядає довготривала самотність.

– А тварини?
– Є, але тільки біля моря.

– Ти не боїшся самотності?
– Я не знаю, чи відчую її настільки сильно. Потрібно йти по 8–9 годин. Багато часу триває розбиття намету, розтоплення снігу, приготування їжі. Вранці потрібно поснідати, скласти намет та вирушати далі. Завжди потрібно щось відремонтувати, скласти, підсушити. Немає часу на сон, та спати й не просто, тому що зовсім не темніє. Сонце буде інтенсивним, потрібно буде ховатися у затінену частину намету, бо в сонячній буде занадто тепло. Парадокс – йдеш на полюс, а в наметі інколи потрібно розстібати спальний мішок.

– Полюс – це мета, але чи мрієш ще про щось дорогою?
– Провести ніч за межами намету. День триватиме цілу добу, протягом двох місяців я не побачу зірок, але якщо вітер і температура дозволять, спробую.

– Твій партнер, капітан яхти, саме йде у напрямку Південної Джорджії. Часто плаває до Антарктиди, в лютому 2015 р. разом із командою дійшов до Затоки Китів. Ти хочеш здобути Південний полюс. Не переживаєте одне за одного?

– Він плаває багато років, я ходжу по печерах, разом ми ходимо по горах. Це не небезпечні речі, але обоє розраховуємо на власний здоровий глузд. Вірю, що він хоче ще пожити та повернутися додому. Ми вирішили жити таким чином кільканадцять років тому і продали нашу власну фірму – друкарню. Ми ризикнули, разом із друзями купили яхту, яка мала плавати у полярні регіони. Нам вдалося. Життя розігналося, адже ми живемо тим, що любимо. Забороняти іншій людині те, про що вона мріє, не має жодного сенсу.

Малгожата Войтачка – народилася 1965 р., морячка та спелеологиня. Відкривала нові печери в горах Пикос-де-Європа в Іспанії. На лижах підкорила Ньютонтоппен (1717 м над рівнем моря), найвищу точку Шпіцбергену. Самостійно пройшла понад 120 км найбільшим плоскогір’ям Європи – Хардангервіддою у Норвегії. Брала участь у морських полярних експедиціях.

Сьогодні вирушає на Південний полюс.

Джерело: Gazeta Wyborcza