Польський інститут міжнародних справ представив дослідження, присвячене українській історичній політиці щодо Польщі.
Польський інститут міжнародних справ нещодавно оприлюднив звіт «Образ Польщі в історичній політиці України», в якому представлено результати дослідження історичної політики України щодо Польщі. Зроблений аналіз не є всеохопним, позаяк його автори зосередилися лише на трьох вимірах української історичної політики, таких, як правове поле, медіа-простір та освіта.
У дослідженні відзначено, що історія має вагому роль у взаєминах двох держав із моменту здобуття Україною незалежності. І що з обох боків завжди були спроби врегулювати найбільш спірні моменти минулого. В першу чергу це стосується польсько-українського конфлікту під час Другої світової війни. Найбільш складним у цьому плані моментом є так звана антипольська акція УПА на Волині в 1943 р., яку в Польщі загальноприйнято називати Волинською різнею, і події на Волині та в Східній Галичині в 1943–1944 рр. вважаються геноцидом.
До розмови про українську історичну політику щодо Польщі ми запросили Лукаша Ясіну, одного з авторів згаданого вже дослідження, проведеного Польским інститутом міжнародних справ.
– Отож, який образ Польщі постає на основі зробленого вами аналізу історичної політики України? Як представлено в ній українсько-польські відносини у ХХ ст.?
– Перший висновок такий – Польща не займає ані центрального, ані головного місця в українській історичній політиці та історичному мисленні. Це місце, передовсім, займає внутрішня ситуація України.
По-друге, минулого року в Польші були гострі дискусії щодо Волині, спочатку після ухвали польського сейму в липні 2016 р., а згодом після прем’єри фільму Войцєха Смажовського («Волинь»). Існувало переконання про те, що теж в Україні є гостра дискусія довкола Волині. В польських ЗМІ навіть стерджувалося, що це тема номер один, так само, як криза в польсько-українських взаєминах, спричинена цією справою. Однак, як показало наше дослідження, це була інформаційна бульбашка, створена ЗМІ та соціальними мережами на зразок Фейсбука та Твітера. В головних українських ЗМІ цій темі присвячено відносно небагато часу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
У НОВОМУ СОНЧІ ВШАНУВАЛИ 70-ТУ РІЧНИЦЮ ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА»
ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВЗАЄМИНИ В ІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ
Врешті третій висновок – в Україні немає ширшого знання спільної історії: польсько-українська історія не має відповідного висвітлення в шкільних підручниках і не є предметом зацікавлення української історичної політики. Це помітно навіть у плані святкувань Української революції (1917–1921 рр.), які розпочалися і триватимуть до 2021 р. Спільні польсько-українські події не відображені в цьому плані. Скажімо, не передбачено спільних урочистостей із нагоди взяття (у травні 1920 р.) Києва Петлюрою і Ридз-Сміглим.
Підсумовуючи сказане, після майже 26 років польсько-українських відносин не можна говорити про якесь зближення і велике зацікавлення історією Польщі в Україні. Парадоксально, але те ж саме можна сказати і про Польщу. Знання історії України в Польщі є невеликим, а якщо воно є, то через призму мислення про давні Східні Креси.
– Як Ви собі пояюснюєте відсутність Польщі та польсько-української тематики в таких важливих сферах історичної політики, як шкільні підручники та ЗМІ?
– По-перше, це безумовно ігнорування цього питання. Не помічається неймовірно позитивне ставлення жителів України до Польщі як важливий історичний етап. Українські еліти цікавляться Польщею менше, ніж Німеччиною та Америкою.
По-друге, тої польської історії є досить багато – це минуле давньої Речі Посполитої, але вона представлене як українське минуле. Значна частина історії Львова, Східної Галичини, Волині, Житомирщини, Київщини присутня в підручниках, але вона представлена суто з українського погляду. В Польщі ця історія представлено цілковито по іншому. Відповідно пересічний українець не усвідомлює, що йдеться про спільну історію.
По-третє, чимало суперечливих тем польсько-українських взаємин заміталися під килим і про них намагалися не писати, бо вони могли затьмарити польсько-українські взаємини. Прикладом цього є питання Волині, яке українська влада намагалася не чіпати, за винятком ситуацій, пов’язаних із відзначенням чергових річниць.
– Загальновідомо, що трагічна історія періоду Другої світової війни є каменем спотикання у польсько-українських відносинах. Чи, на вашу думку, інтерпретація Волинської трагедії, чи загалом інтерпретація польсько-українського конфлікту, яку робить українська сторона, має якісь точки дотику, що дозволяють випрацювати менш суперечливий підхід?
– Такі спроби були, але, на мою думку, сьогодні цих точок дотику не має. Зрештою, вони не мають бути. Поляки та українці не зобов’язані так само бачити спільну історію.
Із польського боку не сприймається нарратив Володимира Вятровича (директора Українського інституту національної пам’яті), який веде мову про польсько-українську війну, в якій всі були однаково винними. Немає з польського боку можливості прийняття вини поляків, бо вони 700 років експлуатували українських селян. Ця теза виникає в українських книжках. Так само, як немає можливості того, щоб Польща перестала трактувати злочини на Волині як геноцид. За відповідну резолюцію минулого року проголосували всі депутати Сейму, утрималися лише чотири людини, але ніхто не був проти. Тобто тих точок дотику практично немає.
Існує одна можливість, котра й далі працює, – це історичні дослідження. Якщо польські та українські історики мають безперешкодну можливість висловлюватися щодо цієї теми, буде й можливість випрацювати менш суперечливий підхід. Однак в офіційній історичній політиці не досить того, що Польща не може поступитися Україні, так ще й у Польщі собі пригадали, що українці, котрі домагаються встановлення пам’ятника Михайлові Грушевському в Холмі не погодилися вшанувати жодного з шести польських прем’єрів, котрі народилися і виховалися в Україні.
Наприклад, у Житомирі народився Ігнаци Падеревський, а пам’ятника йому немає.
Це палка з двома кінцями. Проте точок дотику немає, бо Україна прагне за будь-яку ціну національного представлення історії. Україна використовує історію як політичний аргумент і це зрозуміло, бо країна веде війну і потребує сильної патріотичної згуртованості. Проте розширення історичного конфлікту з Польщею, де офіційну історичну політику в справі Волині підтримує більшість суспільства є помилкою України. Однак не думаю, що Україна зараз схильна до поступок.
– У такому випадку, чи можлива модель, коли ми маємо паралельно дві суверенні історичні політики, що якось мірою рахуються з вразливістю протилежної сторони, але ця історична політика не відбивається на реальній політиці?
– Так, це не є жодна проблема. Є такі приклади у світовій історії. Взагалі обов’язком є те, щоб конфлікт довкола історії не відбивався на інших речах. Проте є також справи в рамках цього конфлікту, які повинні бути вирішені. Незважаючи на те, що Польща завжди вважатиме УПА злочинним формуванням, а українці не вважатимуть жертв Волині жертвами геноциду, нам потрібно вирішити питання цвинтарів і поховань. Мова не йде про пам’ятники, а про цвинтарі й поховання. Попри те, що поляки вважають солдатів Вермахту агресорами, ми порозумілися з Німеччиною стосовно поховань солдатів Вермахту на території Польщі. Демонтуються пам’ятники радянської армії, але не цвинтарі. А сьогодні питання цвинтарів трактується в Україні політично і воно стало політичним заручником.
Отож, від історичних питань можна і потрібно відходити, але і в цьому плані необхідно розв’язувати справи, які не повинні бути заручниками політичних протирічь.
– Наступного року відзначитимуться дві дати: 75-та річниця подій на Волині і 100 років із початку польсько-української війни 1918–1919 рр. Що в цьому плані очікує відносини Польщі та України?
– Щодо цього питання я, на жаль, є песимістом. На мою думку, українцям і полякам не вдасться досягнути задовільного порозуміння. Перш за все, важко буде в цій ситуації реалізувати спільні польсько-українські урочистості, пов’язані зі Львовом. На сьогодні одним із фундаментальних міфів Українського інституту національної пам’яті є боротьба за український Львів у 1918 р., в часи Української революції. В Польщі ж оборона Львова є одним із найважливіших міфів польської незалежності. Цього не вдасться поєднати.
Польська сторона вдається до певного жесту, бо головні польські святкування 100-річчя відновлення незалежності Польщі на території України, скоріше за все, відбудуться не у Львові, а в Костюхнівці на Волині, де пройшла найбільша битва легіонів Юзефа Пілсудського. Це жест у бік української сторони. Попри конфлікт довкола минулого, в Львові, мабуть, відправлять спільний польсько-український молебень, відбудеться спільна хресна дорога, як це вже традиційно має місце.
Буде й сильна напруга в ЗМІ. Прямо кажучи, поки не видно, аби цей конфлікт вирішився до осені 2018 р.
Джерело: Polskie Radio dla Ukrainy
