Перевезення Білоруссю авіаційним шляхом тисяч мігрантів із Близького Сходу до Мінська та спроба нелегально перекинути їх через східні кордони Європейського Союзу є черговою гібридною операцією росіян. Цього разу вона випробовує європейську солідарність. Литва і Польща здають цей іспит за підтримки інших країн ЄС, пише Лінас Лінкевічус.

Народи повинні мати право самостійно визначати власну долю і майбутнє. Білорусь такою країною не є – із серпня 2020 р. її залежність від Росії поглиблюється з кожним місяцем. Москва тяжіє до створення спільно з Мінськом так званої Союзної держави. Також Білорусь стає полігоном, де росіяни тренують гібридні операції. Як-от хоча б ситуація з викраденням літака, який летів з Афін до Вільнюса в травні 2021 р. Важко уявити, що це могло би відбутися без співпраці Лукашенка з Кремлем. Схоже виглядає ситуація з міграційною кризою, викликаною на кордоні Білорусі з Польщею, Литвою і Латвією. Мінськ використав у ній мігрантів як зброю в гібридній війні.

Викликаючи кризу за допомогою Білорусі, Росія хоче чинити тиск на весь регіон Центрально-Східної Європи, який сама окреслює як близьке закордоння. Вона робить це різними методами. В Україні відбулися анексія Криму та спроби дестабілізувати ситуацію на Донбасі. В Литві зроблено тест нашої здатності реагувати шляхом створення міграційної кризи. У кожний момент можна сподіватися напруженості в Молдові. Вона утримує теж контроль над Придністров’ям – молдовським регіоном, який від’єднали від Молдови і який становить типовий для російської агресії регіон так званого замороженого конфлікту. Після зміни уряду в Молдові і приходу до влади команди, яка однозначно виступає за прозахідний курс, не виключено, що Росія розморозить конфлікт у Придністров’ї, щоб утруднити правління новій молдовській владі.

Напад на східний кордон Європейського Союзу змушує Польщу та Литву плисти в одному човні, насамперед у питаннях безпеки, гарантуючи її не лише громадянам своїх країн, а й солідарно всій Європу. З погляду військового планування НАТО або США країни Балтії та Польща становлять один і той же регіон. Тому співпраця наших країн є чимось природним. Так само виглядає ситуація в енергетичній співпраці, наприклад, у будівництві енергетичних зв’язків. Видно, що в багатьох питаннях нас поєднують спільні стратегічні інтереси. Це дуже прагматичний привід для тіснішої співпраці.

Але Польщу та Литву об’єднують не лише ті самі загрози та збіжні інтереси, а й спільна історія. Вона складається не тільки із світлих сторінок, але шукати в ній ми повинні не те, що нас роз’єднує, а те, що нас об’єднує. Тим більше, що співпраця наших народів видається необхідною в наших взаємних інтересах. Це видно, врешті-решт, завдяки таким проєктам, як Люблінський трикутник, який створили Литва, Польща та Україна у 2020 р. Як тодішній міністр закордонних справ Литви я підписав документ, що створив цей формат. Він посилається на наше спільне коріння, традиції Польської Корони та Великого князівства Литовського.

Союз наших держав, який тривав кілька сотень років, слугував взаємному політичному, економічному та культурному розвитку. Варто пам’ятати про цю спадщину і шукати в ній натхнення для спільного солідарного розвитку в майбутньому. Це важливий символ для нас, а також приклад, який показує, що ми всі отримуємо користь від прагматичної співпраці. І ми повинні подбати про те, щоб у нашій співпраці не забували про Білорусь. Вона повинна мати перспективу приєднання до Люблінського трикутника. Крізь призму історії видно, що місце Люблінського трикутника в Білорусі закономірне, це може зміцнити наш регіон об’єднаної Європи.

Лінас Лінкевічус,
колишній міністр закордонних справ та міністр оборони Литви
Foto: INM

Текст публікується одночасно в польському щомісячнику «Wszystko Co Najważniejsze» в рамках проєкту, реалізованого Інститутом національної пам’яті Польщі спільно з Національним банком Польщі.