Початком Другої світової війни в Європі прийнято вважати 1 вересня 1939 р., хоча педанти можуть звернути увагу на той факт, що англійці та французи оголосили війну Німеччині лише 3 вересня, і саме ця дата мала би визначати момент, коли німецько-польська війна переросла у світову.
З іншого боку, ті, хто дивиться на Другу світову війну з глобальної перспективи, часто стверджують, що насправді вона почалася з вибухом китайсько-японської війни влітку 1937 р. Тому це питання більш дискусійне, ніж може здаватися.
Зате безперечним є те, що в 1939 р. Польща була в одному з найнебезпечніших місць на Землі – між двома хижими, нещадними, експансіоністськими й тоталітарними режимами, які хотіли її знищити. Тоді Польща зробила все, що було можливо в межах здорового ґлузду, щоб уникнути нападу Німеччини. Вона рішуче чинила опір німецьким погрозам та вимогам (випадок із Чехословаччиною попереднього року довів, що політика умиротворення Гітлера поступками веде в нікуди) і вступила в міцні міжнародні союзи, що мало би відбити в Гітлера бажання нападу.
Не бракувало, звісно, й помилок. Можна обґрунтовано стверджувати, що Польщі потрібно було ефективніше озброюватися чи більше інвестувати в моторизовані частини, але таких витрат тогочасна економіка не витримала б. Польща аж ніяк не була єдиною державою, яка не передбачила вирішальної ролі бронетанкових військ у майбутньому конфлікті. Тож важко сказати, що ще можна було зробити, щоб уникнути вересневої поразки. Польща використала всі розумні можливості, проте її становище було безнадійним.
Нацистська Німеччина націлилася на Польщу з кількох причин. Перш за все вона займала територію, що була важливою для німців. Її частина, Познанське воєводство, колишня Західна Пруссія, належала Німеччині до 1918 р. і була заселена німецькою національною меншиною. Крім того, Польща теж займала частину земель, які німці приглянули собі під майбутній «Лібенсраум», «життєвий простір» на Сході, який вони мали намір завоювати.
Додатково були й расові мотиви. Нацистські теоретики не вважали поляків як слов’ян расово бажаними. Через велику кількість євреїв, що проживали в Польщі, країну також сприймали як повністю юдаїзовану, а її населення – як непридатне, оскільки воно було надто змішаним за расовою ознакою. З погляду нацистів, знищення Польщі було обґрунтоване причинами історичного, територіального, ідеологічного та расового характеру. З цієї ж причини доля Польщі під час самої війни виявилася надзвичайно трагічною: досить згадати вересневу кампанію, Голокост та Варшавське повстання. Тож не дивно, що порівняно з іншими країнами новітня історія надзвичайно жива в повсякденних розмовах поляків. У певному розумінні це цілком природна реакція. Якби не було міжнаціональної несправедливості, не було би потреби її обговорювати.
У випадку з Польщею, однак, ідеться про щось іще. Кожній країні потрібна «прикладна історія», тобто розповідь про себе, яка пояснює минуле, а також тлумачить ідентичність держави та народу. Проблема в тому, що в Польщі чесна дискусія про новітню історію, зокрема історію XX ст., могла початися всерйоз лише у 1989 р., коли її більше не стримував інтелектуальний кляп комунізму. Тож ця дискусія все ще триває, а історичний наратив певною мірою досі вибудовується. Звідси запеклий і затятий тон розмов про історію.
Кажуть, Уїнстон Черчіль говорив, що історію пишуть переможці. Цей вислів великою мірою правдивий, він добре відображає дилему, яка зараз стоїть перед Польщею. Після війни історію фактично здебільшого писали переможці. Британці, американці та Радянський Союз написали власні історії про завершену війну. Крім того, Захід завдяки прихильникам міжнародної лівої ідеології безкритично прийняв радянську розповідь. У цьому контексті всі спроби справедливо оцінити воєнну історію Польщі та польський внесок у перемогу союзників були фактично заглушені. Навіть поляки, які перебували в еміграції, не змогли пробитися крізь наратив переможців. Польська історія війни могла існувати лише доти, доки схвалювалася комуністичним режимом.
Сьогодні, коли від закінчення Другої світової війни нас розділяє кілька поколінь, ми врешті можемо подивитися на неї чесніше, а наступне покоління писатиме її історію вже по-своєму. У випадку Польщі проявом цього нового підходу є відкриті дискусії про польську історію та поява нових наративів. Причини такої ситуації очевидні. Зникли накинуті комунізмом ідеологічні обмеження, а час, що минув від закінчення війни, дозволив подивитися на минулі події з ширшої перспективи. Так твориться історія. Кожне покоління певною мірою переглядає наративи, побудовані своїми попередниками.
Потрібно поставити питання про те, наскільки далеко воно може в цьому піти. Я знаю, що багатьох поляків турбує тенденція взаємозамінно вживати слова «нацистський» та «німецький», що існує переважно в англосакських країнах. Вони побоюються, що в якийсь момент весь світ почне вважати, що Другу світову війну розпочали якісь загадкові «нацисти», а німці були їхніми першими жертвами. Я не поділяю цієї стурбованості. Відповідальність Німеччини за Другу світову війну та Голокост справедливо закріплена в західному історичному наративі. Я прекрасно розумію, чому деяких поляків дратує використання слова «нацистський». Вони розглядають це як стратегію звільнення Німеччини від вини, так, ніби лише нацисти брали участь у воєнних жахіттях. На мою думку, це виникає з нерозуміння мови, якою говорять про історію. Я визнаю, що вживання слова «нацистський» як синоніму до «німецький» – це спрощення, що виникає через лінь, але ж ніхто всерйоз не хоче сказати, що нацисти не були також німцями.
Говорячи про політику забуття, я радше звернув би увагу на серйознішу проблему в радянському чи російському наративі про Другу світову війну та у спробах путінського режиму контролювати історію таким чином, щоби представити війну у вигідному для себе світлі та приховати радянські злочини. Якби подібні речі відбувалися з німецької сторони, то Німеччиною надалі керували би прихильники Гітлера, які намагалися б реабілітувати колишнього ватажка як великого державного діяча та оратора.
Це гротескне порівняння, але ми повинні розуміти, що ні Радянський Союз, ні його наступниця, путінська Росія, ніколи не зважилися чесно поглянути на воєнну історію СРСР. Наслідками цього є російська брехня та спроби затьмарити правду, розраховані на створення розколів. На мою думку, вони більш шкідливі, ніж лінощі кількох західних журналістів і дослідників. Якщо ми хочемо відстоювати історичну правду, ми повинні наполегливо підкреслювати історичний факт радянського вторгнення в Польщу 1939 р. та історичний факт відповідальності Радянського Союзу за Катинський злочин. Це тут має відбуватися справжня боротьба за пам’ять.
Із геополітичного погляду Польща зараз, мабуть, у найкращому становищі за кілька століть. Однак її відносини з сусідами досі створюють виклики: на сході – агресивна й зосереджена на минулому Росія, а на заході – частина країн ЄС, які поводяться так, ніби хочуть повністю забути про минуле. Польща не може дозволити собі ігнорувати цей виклик.
Автор: Роджер Мургауз, британський історик і германіст, що спеціалізується на новому періоді в історії Центральної Європи
Текст публікується одночасно з польським щомісячником «Wszystko Co Najważniejsze» в рамках проєкту, реалізованого разом з Інститутом національної пам’яті Польщі.
