30 років тому, 1 липня 1991 р., у Празі був підписаний протокол про ліквідацію Варшавського договору. Ще в 1990 р. його кінець був неочевидним, а довгий процес ліквідації стикався з багатьма перепонами. Зміни в країнах Центральної Європи були причиною того, що Варшавський договір припинив свою дію за багато місяців до формальної ліквідації.

14 травня 1955 р. у Варшаві підписали Варшавський договір, його офіційна назва – Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Його створили з ініціативи СРСР як відповідь на утворення НАТО та «імперіалістичну загрозу» з боку США і Західної Європи. Договір підписали лідери Албанії, Болгарії, НРД, Румунії, СРСР, Угорщини та Чехословаччини. Командування містилося в Москві, а Об’єднаними збройними силами завжди керував маршал Радянської армії. Повний контроль над всіма органами мали представники СРСР.

Кінець брежнєвської епохи

На порозі змін у Центральній Європі у столицях держав-сателітів розуміли, що кінець епохи Брежнєва означає необхідність наново переглянути функціонування структур договору. В Польщі відразу після створення уряду Тадеуша Мазовецького в МЗС почали проводити аналіз щодо перетворення договору в політичний форум або початку реальної оборонної співпраці держав Центральної Європи. Польські дипломати наголошували, що переможці холодної війни не зацікавлені ліквідацією Варшавського договору. Західні політики вважали, що ця організація допоможе пом’якшувати потрясіння, спричинені політичними реформами і суспільними змінами в Центральній Європі. Зокрема, такі погляди висловлювали прем’єр Великобританії Маргарет Тетчер і колишній радник президента США з питань безпеки Збігнев Бжезінський. У цю доктрину вписувалася польська дипломатія, яка вважала, що за будь-яку ціну треба уникнути ситуації, в якій Польща, прагнучи вийти з Варшавського договору, була б звинувачена в дестабілізації політичної ситуації в регіоні.

У вересні 1989 р. прем’єр Мазовецький заявив, що Польща надалі буде дотримуватися своїх союзницьких зобов’язань, але союзники, своєю чергою, повинні поважати суверенність польської держави. Через кільканадцять днів міністр закордонних справ Кшиштоф Скубішевський на форумі Генеральної асамблеї ООН зазначив, що союзи не можуть, як раніше, ототожнюватися з зонами впливу.

Москва наголошувала, що нові уряди країн Центральної Європи прагнуть зберегти Варшавський договір як гарант безпеки перед обличчям об’єднання Німеччини. «Варшавський договір не розпадеться, допоки не буде розв’язане німецьке питання. Чехословаки і тим більше поляки зацікавлені гарантіями стабільності, а Варшавський договір дає такі гарантії», – сказав на початку 1990 р. міністр закордонних справ СРСР Едвард Шеварнадзе.

У Варшаві потрохи почали розуміти цілі Кремля, зокрема те, що їх головним постулатом є відновлення імперії. «У новій Європі будуть мати домінуючий політичний вплив німці та росіяни. Американські впливи мають бути витіснені з Європи. З погляду Москви Польща має бути залежною або від Німеччини, або від Росії. Неприйнятним є варіант Польщі, незалежної від Німеччини і Росії, яка спирається на союз зі США. […] Тому Польща повинна використати теперішню міжнародну ситуацію, щоби фактично відірватися від Москви. Еволюційні методи – це ілюзія. Потрібні рішучі й однозначні заяви (напр., форум ООН, вихід з Варшавського договору за підтримки Заходу і декларація вступу в НАТО)», – написано у звіті розвідки за квітень 1990 р. Для здійснення цього плану треба було чекати до 1991 р.

25 лютого 1991 р.

У червні 1990 р. Угорщина і Чехословаччина подали заяву про розпуск всіх структур Варшавського договору. Польща не приєдналася до цієї декларації, проте теж давала зрозуміти, що не зацікавлена подальшими реформами договору. Щоби підтвердити свою позицію, три країни Варшавського договору знизили ранг своїх представників, які брали участь у переговорах щодо реформ. Пізньої весни прем’єр Угорщинин Йожеф Анталл заявив, що до кінця 1991 р. його країна виходить з Варшавського договору.

У польському МЗС писалися критичні звіти про неконтрольовану ліквідацію союзу, адже вихід з нього окремих країн, особливо Польщі, міг би похитнути процеси реформ у СРСР, передусім політичну позицію Михайла Горбачова. В дійсності ж із середини 1990 р. міністр Скубішевський наказував польським дипломатам чинити все можливе, аби затягувати дискусії над інституційними реформами і фактично йти в напрямку ліквідації Варшавського договору. У публічних виступах він підкреслював, що Польща виступає за ліквідацію військових структур. У жовтні 1990 р. він пообіцяв, що Польща роздумуватиме над виходом із політичних структур договору. Його позицію поділяли майже всі політики розколотого табору «Солідарності» та військові. «Варшавський договір розвалюється. Його структури ще функціонують, але тільки формально. В дійсності вони вже у фазі ліквідації», – зазначав у січні 1991 р. командувач Генерального штабу Війська Польського, генерал Здізслав Стельмашук. На той час в офісі Варшавського договору в Москві було лише сім польських офіцерів. 25 лютого 1991 р. в Будапешті був підписаний договір про закінчення військової співпраці.

Не надто ефективними були й заклики радянського МЗС до союзників, щоби зберегти політичні структури Варшавського договору з консультаційною метою. Кремль окреслював ці пропозиції як проєкт «м’якої фінляндизації». Це був термін, який великою мірою віддзеркалював тодішню позицію країн Центральної Європи. В 1990 р. вони ще не могли розраховувати на будь-яку співпрацю з НАТО, а це означало, що в перспективі багатьох років вони залишаться нейтральними країнами, як-от Фінляндія. Спроби зблизитися з НАТО зробили тільки Угорщина й Чехословаччина, але їх з холодом зустріли західні держави. Висловлювання деяких польських дипломатів про якусь ближчу співпрацю вважалися такими, які можуть дестабілізувати хиткий політичний лад у цій частині Європи.

У лютому 1991 р. Польща, Чехословаччина й Угорщина оголосили спільну позицію щодо ліквідації Варшавського договору. Одночасно Болгарія і Чехословаччина знову пригрозили виходом з договору, якщо до кінця лютого не буде прийняте рішення про засідання Консультативного політичного центру Варшавського договору, на якому має бути обговорене питання ліквідації політичних структур. Їхнє бажання виконали. За ліквідацію Варшавського договору з ініціативи СРСР виступило в той час багато ліберальних противників Горбачова. Врешті, в квітні 1991 р., президент СРСР підтримав ліквідацію союзу.

Польська дорога до НАТО

1 липня 1991 р. в Празі зустрілися президенти Польщі Лех Валенса, Болгарії Желю Желев, Чехословаччини Вацлав Гавел, Румунії Іон Ілієску і прем’єр Угорщини Йожеф Анталл. СРСР представляв заступник Горбачова, віцепрезидент Геннадій Янаєв. «Наше сьогоднішнє рішення має дійсно історичний вимір, бо завдяки йому ми рішуче прощаємося з епохою Європи, поділеної ідеологічною ненавистю», – сказав господар Саміту, президент Вацлав Гавел. Після підписання протоколу про ліквідацію Варшавського договору вибухнули аплодисменти. Янаєв був єдиним, хто не аплодував. Через півтора місяця він очолив невдалий державний переворот, який мав «урятувати СРСР».

За неповних пів року після ліквідації Варшавського договору перший повністю демократично обраний уряд РП під керівництвом Яна Ольшевського розпочав клопотання про інтеграцію Польщі з НАТО. 21 грудня 1991 р. у своєму експозе Ольшевський заявив: «Ми сьогодні перебуваємо між двома світами: західним, який мирно формується і об’єднує, та східним, який розпадається. Ми ще не належимо до першого, але вже не належимо до другого. Ми прийняли рішення включитися в структури Заходу, але наразі ми без союзів, без укорінення, без гарантій. Ми повинні докласти зусиль, щоб цей ризикований стан змінити. […] Польща буде укріплювати узи з Північноатлантичним альянсом».

12 березня 1999 р. Польща, Чехія та Угорщина, перші з країн східного блоку, вступили до НАТО.

Міхал Шукала (PAP)