Розмова з видатним французьким полоністом та україністом професором Даніелем Бовуа про міф Кресів у світлі польсько-українських відносин XIX ст.

Ідея кресів – давніх земель Речі Посполитої – глибоко вкорінена в історичній уяві поляків, нею просякнута польська романтична література, мистецтво. В кресових координатах циркулювала польська політична думка, вони певною мірою визначають координати політичного та геополітичного мислення в сучасній Польщі.

Великою мірою креси – це багатогранний  феномен, що має цілу низку вимірів, зокрема історико-політичний, літературно-мистецький. Можна говорити про кресовий міф. Спільним знаменником є ідеалізація минулого.  Життя на землях давньої Речі Посполитої, але й певною мірою і на землях, що входили до складу міжвоєнної Польщі, часто представляється як простір співжиття і симбіозу польської, литовської, української, білоруської культурних традицій. Підкреслюється позитивний впливу на них польської культури, зокрема в дусі польської цивілізаційної місії. Все це супроводжує ностальгія за втраченою ідилією та величчю давньої Речі Посполитої – однієї з найпотужніших держав Європи XVI–XVII ст.

Як ця кресова ідилія виглядає крізь призму польсько-українських відносин у ХІХ ст., в час, коли внаслідок поділів Речі Посполитої поляки втрачають свою державність і коли формується міф кресів?

До розмови я запросив професора Даніеля Бовуа, видатного французького полоніста і україніста, який є автором свого роду триптиху – трьох ґрунтовних монографій, які зумовили переворот в історичних дослідженнях. У Польщі їх видано однією книгою під спільною назвою “Український трикутник 1793–1914. Шляхта, царат і люд на Поділлі, Волині і Київщині”.

Почнімо нашу розмову з генези ідеї кресів, яка впродовж віків змінювалася. Мінялося її емоційно-понятійне забарвлення, проте незмінною була романтизація, що глибоко проникла в уяву та мислення поляків. Чому так відбувалося? Чому поетизація кресів охопила душу і розум поляків?

Справді поезія і так звана художня література створили ідеалізований образ поляка. Це переважно справа рук поетів, бо, особливо у ХІХ ст., коли вже не було Польщі, польська культура тільки жила мистецтвом та літературою. Саме там кувався образ шляхетного поляка, що панує над своїми маєтностями, своїми селянами і т. д. Виковувався образ того, що все завжди було ідеально. Поступово сформувалася думка, що Польща є своєрідним раєм на землі і що всі поляки є бездоганними лицарями. Це продовжується до сьогодні і дуже пасує до сучасної історичної політики, яка хоче бачити героїв. На жаль, це трохи закриває дійсність життя на селі, дійсність польсько-українських відносин. Скоріше навіть сказав би польсько-російсько-українських. Зрештою, все було зовсім по-іншому, що я показав у своїх дослідженнях і трьох головних книгах.

У своїх роботах, присвячених Україні, які в Польщі видали в одній книзі “Український трикутник”, революціонізували дослідження поняття кресів і відносин між українським селянством, царатом і польською шляхтою на Правобережній Україні. Загалом можна говорити, що це стосується проблематики Східних кресів загалом. Ви показуєте цілковито іншу дійсність, у якій є нелюдське ставлення до селян, простого люду, тобто русинів-українців, яке не раз можна назвати варварством. Чим зумовлено, що найбільш світлі голови Польщі, скажімо Словацький, Міцкевич чи наприклад такий політичний мислитель, як Адам Чарторийський, не помічали прірви між раєм на землі і дійсністю, що проступає з ваших книг?

Знаєте, це проступає з моїх робіт, але передовсім це видно з документів, які я знайшов й досліджував, а потім представив у своїх роботах. Зрештою, те, що я пишу, це не якась вигадка. Це просто те, що міститься в архівах. Натомість художня література пишеться на основі уявлень. Просто кажучи, це вигадана дійсність. В той час те, що я описую, знаходиться в архівах, в яких я працював, передовсім у Києві, Кам'янці-Подільському, Житомирі. Окрім цього, це великою мірою Петербург, де знаходяться архіви міністерств, всі царські архіви, де є сліди процесів, бунтів тощо. Там можна працювати. Проте, так складається, що жоден історик [цього не робив] або вкрай рідко хтось там працював, не видобуто всі ці факти, котрі представляють цілком іншу картину дійсності на Правобережній Україні. Зрозуміло, що я не займався Галичиною, бо це вже частина [України] під австрійською владою. Те саме стосується Лівобережжя, яким я не цікавився, бо там Росія панувала віддавна. Таким чином, винятково мене цікавило Правобережжя.

На мою думку те, що я знайшов, є досить відкривчим. Зрештою, численні польські історики найвищого рівня, назву тут Стефана Кєнєвича, Алєксандра Гейштора, з самого початку досліджень визнали мою правоту. Мене це дуже тішить. Жалкую лише, що мої праці, попри те, що вони зараз в Польщі досить знані, ще не дійшли до, так би мовити, пересічних людей. На жаль, продовжує панувати фальшива історія за Сенкевичем, а не та жива історія, яка повинна скеровувати звичайну людину. Історія повинна бути джерелом роздумів й провідником в житті, а не джерелом фальшивих поривів і переконань.

Який же образ постає перед нами, якщо керуватися архівними документами? Окресліть будь-ласка декількома реченнями те, що ви написали в трьох книгах.

Образ того, що від самого початку – від Казимира Великого і до Бандери ­– це, на жаль, пасмо конфліктів. Там влада землевласників не була встановлена мирним шляхом. Завжди було насильство. Хоча, звичайно, були періоди більшого спокою. Там регулярно вибухали бунти і був спротив селянства проти польського права, проти Литовського статуту, що встановлював такі суди, які зараз хотіли б зробити в Польщі. Тобто, цілковито несправедливі суди, де свій судив свого і для селянина не було жодної справедливості. Система панщини була дуже жорстокою, значно жорстокішою, аніж в інших частинах Речі Посполитої, адже поляки, принаймні землевласники, дивилися на селянина як на схизматика. Для них було поганим те, що він не говорить або дуже погано говорить польською. Таким чином, це витворило ситуацію, в якій постійно були  присутніми конфлікти.

У ХІХ ст., а я детально досліджував лише період поділів Польщі, ті конфлікти помітні щодня. Ставлення і поведінка землевласників щодо селянства були цілковито жорстокими і природньо, що з боку жертв цього насильства зродилося озвіріння. Єдиною зброєю в руках селянина були вила та сокири. Це все тривало впродовж цілого ХІХ ст., тому я не можу погодитися з поглядом [Гжегожа] Мотики, котрий твердить, що в часи Волинської різні [у 1943 р.] селяни [так чинили, бо] лише були під владою і під керівництвом нацистів [тобто ОУН-УПА]. Це, звичайно, правда, але часткова, бо у всьому цьому є традиція ще ХІХ ст. На мою думку, історик повинен дивитися з перспективи довготривалості явищ.

Матеріал підготував Назар Олійник

Джерело: Українська служба Польського радіо