22 січня 1863 р. маніфестом тимчасового уряду розпочалося Січневе повстання – найбільше у ХІХ ст. польське національне повстання. Воно поглинуло кілька десятків тисяч жертв і значно вплинуло на прагнення наступних поколінь незалежності.

Надії на незалежність
У другій половині 50-х рр. ХІХ ст., після поразки Росії в Кримській війні, по-новому пробудилися надії поляків на здобуття незалежності. На територіях, що раніше належали Речі Посполитій, розпочалася організація таємних товариств, учасники яких готувалися до боротьби.

Серед активних підпільних кіл переважали дві позиції. Так званий табір червоних був прихильником збройної боротьби за незалежність і закликав до національного повстання. Прихильники «білих», хоч також були налаштовані на незалежність, виступали проти занадто різких планів повстань, пропагуючи ідеї органічної роботи.

Бійня на Замковій площі та воєнний стан
У червні 1860 р. похорон вдови героя Листопадового повстання, генерала Юзефа Совінського у Варшаві переріс у національну демонстрацію й започаткував чергові патріотичні маніфестації. У лютому 1861 р., у 30-ю річницю Битви під Ольшинкою Гроховською, організували похід, учасники якого несли хоругву з польським орлом та Погонею – гербом Великого князівства литовського. На ринку Старого міста його розігнали жандарми. Двома днями пізніше на Замковій площі відбувся великий мітинг, який вимагав звільнення арештованих і визнання національних прав. Росіяни напали, вбивши п’ять учасників.

Переломне значення мала патріотична маніфестація, організована 8 квітня 1861 р. на Замковій площі у Варшаві, яка була криваво розігнана російським військом, що стріляло в беззбройних людей. Тоді загинули не менше ніж 200 осіб, 500 були поранені. Царський намісник Міхаїл Горчаков писав до царя Олександра ІІ: «Цей урок мав сильний результат; усі зараз сидять тихо і тремтять від страху». Проте демонстрації, патріотичні богослужіння, відзначення річниць надалі проходили у Варшаві, а також у Каліші, Плоцьку, Радомі, Любліні.

Царська влада подвоїла Варшавський гарнізон. 14 жовтня 1861 р. росіяни запровадили на території Польського королівства військовий стан. На вулицях Варшави стало на бівак військо, були ввезені гармати. Трьома днями пізніше, 17 жовтня, створили Міський комітет угрупування «червоних», який мав підготувати повстання. В 1862 р. він переріс у Центральний національний комітет.

Олександр Вельопольський
Наприкінці січня 1862 р. цар прийняв рішення про створення цивільної влади. Визначаючи кордони реформ, він стверджував: «Ні конституції, ні польської армії; жодної політичної автономії; велика адміністративна автономія». 22 травня 1862 р. Олександр ІІ поставив свого брата, великого князя Костянтина Миколайовича, намісником Польського королівства, а керівником цивільного уряду – маркграфа Олександра Вельопольського.

Оцінюючи діяльність російської влади, професор Єжи Здрада писав: «Поступки для поляків (…) були спричинені не стільки прагненням до тривалого вирішення конфлікту, скільки виникали з внутрішніх і міжнародних проблем, які переживала Росія».

Вельопольський запровадив деякі з суспільних реформ, наприклад для селян замінив панщину чиншем і оголосив новий освітній закон, що, однак, не врегулювало ситуації. Його реакцією на підготовку повстання стало оголошення в жовтні 1862 р. нових правил набору в російське військо так звану бранку. Вперше за кільканадцять років набір мав проходити не шляхом жеребкування, а на основі іменних листів. Метою таких дій було розбиття конспіраційних структур. «Виразка проявилася і її треба вирізати. Повстання я придушу впродовж тижня і тоді зможу керувати», – говорив Вельопольський своїм довіреним працівникам.

Повстання 1863–1864 рр.
Бранку провели у Варшаві несподівано вночі з 14 на 15 січня 1863 р. Це рішення було безпосередньою причиною початку повстання. Наступного дня Центральний національний комітет оголосив Вельопольського «великим нікчемним злочинцем і зрадником». 19 січня комітет довірив правління і керівництво повстанням генералові Людовіку Мерославському.

22 січня 1863 р. Центральний національний комітет оприлюднив маніфест, яким проголосив повстання і скликав тимчасовий національний уряд.

«Нікчемний окупантський уряд, роздратований опором катованої ним жертви, вирішив завдати їй рішучого удару – затримати кілька десятків тисяч найактивніших, найхоробріших її захисників, одягнути їх у ненависний московський мундир і погнати за тисячі миль на вічні страждання й погибель. Польська молодь заприсяглася «скинути прокляте ярмо чи загинути». Тож, за нею, народе польський, за нею! Після страшної ганьби неволі, після неймовірних мук утисків, Центральний національний комітет, нині твій єдиний легальний національний уряд, закликає тебе на поле вже останньої битви, на поле слави тієї перемоги, яку він дасть тобі та ім’ям Бога на небі дати присягає», – зазначено в маніфесті.

Повстанці, попри малу кількість озброєння й кадрів, атакували російські осередки практично на території всього Польського королівства. Керівники повстання закликали до участі в ньому також «братів литовців і русинів», що призвело до розширення боротьби на схід.

За оцінками істориків, під час повстання мала місце понад тисяча зіткнень, а польські сили нараховували приблизно 200 тис. осіб. Попри певні успіхи повстанських підрозділів, у зв’язку з перевагою російської армії, загарбницькі сили почали здобувати перевагу. Наприкінці 1863 р. загальна кількість російських військ становила понад 400 тис. солдатів: 170 тис. – у Польському королівстві, 145 тис. – у Литві, 90 тис. – в Україні. Національний уряд мав одночасно не більше, ніж 10 тис. партизанів.

Керівники повстання докладали зусиль для залучення до боротьби селян, однак у цьому їм перешкодив царський указ, який вступив у силу в березні 1864 р., надаючи селянам у власність оброблювану землю. Повстання почало вже тоді повільно згасати, останні сутички точилися місцями ще до осені 1864 р.

Людвік Мерославський у зв’язку з поразками в боях, якими він керував, через місяць втратив посаду. Пізніше провідниками повстання були Маріан Лангевич і Ромуальд Траугутт, котрий став трагічним символом повстання. Вночі з 10 на 11 квітня 1864 р. в результаті доносу російською поліцією був заарештований Траугутт у його варшавській квартирі. Його ув’язнили в Пав’яку, а згодом перевезли до 10-го павільйону варшавської тюрми. Під час слідства він не зрадив своїх товаришів.

19 липня 1864 р. російський суд засудив Траугутта до смертельної кари через повішення. Вирок виконали поблизу варшавської тюрми 5 серпня 1864 р. o 10 год. Одразу перед стратою, свідком якого був 30-тисячний натовп, керівник повстання поцілував хреста. Разом із Траугуттом стратили інших учасників повстання: Рафала Краєвського, Юзефа Точиського, Романа Жулінського і Яна Єзьоранського.

Поразка повстання
Після закінчення повстання поляків торкнулися численні репресії, наприклад конфіскація майна шляхти, закриття монастирів на території Польського королівства, висока контрибуція і, передусім, активна русифікація. За участь у повстанні царська влада засудила до смерті щонайменше 669 осіб. На заслання відправили не менше, ніж 38 тис. осіб.

«Дивлячись на результати, можна сказати, що після поразки повстання польська справа опустилася на дно. Автономія королівства була ліквідована, польську мову вигнано зі шкіл та державних органів, закрито головну школу. Польську справу перестали брати до уваги на міжнародній арені (…). У одному аспекті поразка 1863 р. мала невідворотний характер. Конфіскація зламала в королівстві гегемонію місцевої шляхти (…). А переможені лідери повстання заявляли з піднятими головами, що виграли справу, адже селяни отримали право на власність», – так результати повстання підсумував Стефан Кеневич у праці «Січневе повстання».

Джерело: dzieje.pl