23 червня 2016 р. британці на референдумі ухвалили рішення про вихід Великої Британії з Європейського Союзу.
Рішення було ухвалено всупереч намірам тодішнього прем’єр-міністра Девіда Кемерона. Результат референдуму викликав шок з обох боків Ла-Маншу, хоч відчуття, що чим далі просувалася європейська інтеграція, тим гірше мешканці Великої Британії знаходили себе в ній, посилювалося вже давно.
Відносини між Лондоном і Брюсселем були складними від самого початку ‒ ще з часів, коли у 1963 і 1967 рр. британську заявку на вступ до тодішніх Європейських спільнот заблокувала Франція. Велика Британія остаточно вступила до цього прообразу сучасного Євросоюзу 1 січня 1973 р.
Brexit 10 years on: pubs call for practical labour reset
— The Morning Advertiser (@morningad) June 23, 2026
Hospitality leaders have called for help to tackle staffing pressures, rising employment costs and trade friction.
Read here:https://t.co/zRkX0UBZJP#LabourReset #Brexit
Тодішня опозиційна Лейбористська партія вважала, що умови членства були невигідними, і перед виборами до Палати громад у 1974 р. пообіцяла, що якщо переможе, проведе референдум щодо того, чи має країна надалі залишатися у Європейських спільнотах. Він відбувся в червні 1975 р., і за збереження членства висловилися понад 67 % виборців.
У міру того як європейська інтеграція просувалася, у Великій Британії зростали побоювання щодо передачі чергових повноважень Брюсселю, і це попри те, що вона отримала фінансову знижку та кілька важливих пільгових винятків. Особливо посилилися ці побоювання після підписання в 1993 р. Маастрихтського договору, який створив Європейський Союз. Цього разу їх переважно висловлювала Консервативна партія, яка з часом дедалі більше розколювалася всередині щодо ставлення до ЄС.
Щоб подолати ці внутрішньопартійні суперечності та вибити з рук аргументи політично сильнішої євроскептичної Партії незалежності Сполученого Королівства (UKIP), консервативний прем’єр-міністр Девід Кемерон перед виборами 2015 р. пообіцяв, що в разі перемоги проведе референдум щодо подальшого членства та домовиться з Брюсселем про додаткові поступки, які дозволили би переконати британців проголосувати за збереження членства. Вони мали стосуватися, зокрема, запровадження механізму, який дозволяв би тимчасово обмежити імміграцію з країн ЄС.
Кемерон припускав, що після отримання від Брюсселя додаткових поступок переконати британців не виходити з ЄС буде нескладно, особливо тому, що на той час опитування показували безпечну перевагу прихильників збереження членства.

Збереження членства в ЄС підтримував уряд, хоч п’ятеро міністрів зайняли окрему позицію, а також більшість політичних партій, але правляча Консервативна партія офіційно зберігала нейтральну позицію. За подальше членство також виступала більшість економістів, науковців і відомих британців. Але, як згодом виявилося, ефективнішими в досягненні виборців були кампанії за вихід із ЄС, у яких головні ролі незалежно один від одного відігравали колишній мер Лондона й майбутній прем’єр-міністр Борис Джонсон та один із провідних багаторічних євроскептичних політиків Найджел Фарадж.
У референдумі взяли участь 72,2 % виборців. За вихід з ЄС проголосували 51,9 % з них, за збереження членства – 48,1 %. Прихильники брекзіту, як почали називати процес виходу Сполученого Королівства з Європейського Союзу, отримали більшість в Англії та Уельсі, противники – в Шотландії та Північній Ірландії.
Результат референдуму став несподіванкою для більшості міжнародних оглядачів і політиків, зокрема для Девіда Кемерона, який через три тижні подав у відставку. Результат референдуму зобов’язував британський уряд звернутися до ст. 50 Договору про ЄС та повідомити про намір вийти з нього. Але наступниця Кемерона Тереза Мей зробила це лише 29 березня 2017 р. Через передбачений договором дворічний перехідний період це означало, що Велика Британія мала залишити ЄС 29 березня 2019 р.
Однак цей термін не був дотриманий, що було спричинено тим, що британський уряд, не будучи готовим до переговорів, тричі звертався до ЄС із проханням перенести дату. Додатковим фактором стало те, що брекзіт започаткував період політичної нестабільності у Великій Британії, який триває й досі, проявом чого є надзвичайно часті для цієї країни зміни прем’єр-міністрів.
Переговори між Великою Британією та ЄС щодо умов виходу розпочалися в червні 2017 р., але першу угоду, опрацьовану урядом Терези Мей, відхилила Палата громад, що зрештою призвело до її відставки. Переговори завершив її наступник Борис Джонсон. Угоду про умови виходу було ратифіковано обома сторонами наприкінці січня 2020 р., що дозволило Великій Британії офіційно вийти з ЄС 31 січня 2020 р.
У цей момент розпочався 11-місячний перехідний період, протягом якого майже всі попередні принципи двосторонніх відносин залишалися чинними, а Лондон і Брюссель мали домовитися про нову торговельну угоду, оскільки у торгівлі почали би діяти мита та інші бар’єри. Їм вдалося це зробити 30 грудня 2020 р., безпосередньо перед завершенням терміну. Угода про торгівлю та співпрацю (TCA) тимчасово почала діяти разом із завершенням перехідного періоду, а офіційно 1 травня 2021 р.
Набуття чинності TCA завершило процес виходу Великої Британії з ЄС, але швидко виявилося, що вона потребує коригувань, особливо щодо Північної Ірландії. З’ясувалося, що побічним наслідком угоди стало фактичне виникнення митного кордону між цією провінцією та рештою Сполученого Королівства. Крім того, правляча з липня 2024 р. Лейбористська партія поставила собі за мету повторне зближення з ЄС, що, ймовірно, призведе до нових переговорів про новий формат відносин.