«Під час свого прощального візиту до Києва Президент Польщі Анджей Дуда подарував Президентові України Володимиру Зеленському копію одного історичного прапора. Під ним билися повстанці 1863 р. – повстанці із загону Едмунда Ружицького.

Я маю честь певною мірою бути причетним до цього жесту, тож дозволю собі кілька слів», – написав на своїй сторінці у Facebook Роберт Чижевський, директор Польського інституту в Києві у 2020–2024 рр.

Далі його пряма мова. 

Кільканадцять років тому я разом із Рафалом Дзєнцьоловським організовував виставку, присвячену українським аспектам Січневого повстання. У довоєнній книжці я натрапив тоді на чорно-білу фотографію прапора загону Едмунда Ружицького. З одного боку на ньому був польський орел і напис польською, а з другого – київський архангел Михаїл і напис українською. Підпис під фотографіями вказував на краківський музей, але…

Незважаючи на наполегливі спроби, мені тоді не вдалося пробитися крізь музейну бюрократію: «А ви певні, що це у нас?»; «А може знищений під час війни?»; «А який каталожний номер?»…

Коли я вже був директором Польського інституту в Києві перед черговою річницею повстання я звернувся за допомогою в цій справі до Музею історії Польщі (за підтримку я безмежно вдячний Роберту Костро). Справа зрушила з місця завдяки енергії та справжньому ентузіазму Войцеха Кальвата, який віднайшов у Кракові той вицвілий прапор і доручив зробити копії – одразу… дві. Друга мала піти в Україну як дарунок. І так вона потрапила до Канцелярії Президента Польщі (і тут варто відзначити участь та рішучість у цій справі міністра Войцеха Колярського).

Чи Президент України та його офіс зрозуміли цей жест? Припускаю, що не обов’язково – в нинішній ситуації війни та в ситуації, коли Польща знову стала для України державою «другого плану»?.. Чи, оскільки вони не історики, то не побачили в прапорі якоїсь алюзії на наші історичні претензії?

Можливо, прапор «загубиться» у сховищі з подарунками? А, може, все ж потрапить до якогось українського музею? А, можливо (і це була би вершина мрій), його передадуть якійсь українській бригаді (може, тій, яка отримала наше озброєння?), яка прийме почесне ім’я «Героїв Повстання 1863 р.»?

Якщо я закінчу пост на цьому місці, то, крім звичних несхвальних коментарів, зіткнуся з нерозумінням. Отож, трохи історії.

Січневе повстання було останньою спробою відновити Річ Посполиту в її історичних кордонах. У той час тривало формування сучасних націй (набування національної свідомості народними масами), тому повстанці, які піднімалися до бою, намагалися закликати до спільної боротьби селян – не лише польських, а й литовських, білоруських та українських. У багатьох випадках це було не цинічно, а щиро – визнання суверенності народу та пошана до його етнічної окремішності. Напевно, найкращим прикладом тут є Вінцент Константи Калиновський (Кастусь) і його ставлення до білоруськості.

Сучасні литовські та білоруські патріоти вважають повстання 1863 р. своїм, а в Україні воно досі (згідно з російською пропагандою) є «польським повстанням». Так було, але це поступово змінюється…

Події 1863 р. ідеально підходять для нашої спільної пам’яті. Факт, що українські селяни не підтримали повстання, болісний, але не визначальний (польські селяни у своїй масі теж не підтримали повстання, про що так промовисто пише Жеромський). Питання, яке ми маємо собі ставити, звучить «Кого з тодішніх повстанців ми визнаємо українцем?», а не «Який відсоток тодішніх українців брав участь у повстанні?» Варто завжди пам’ятати, що переважна більшість людей тоді не мала національної свідомості.

Проблема польсько-українського історичного діалогу роками полягала в тому, що ми зосереджуємося на тому, що криваво нас розділяє. Історична політика між двома державами повинна полягати в пошуках того, що нас об’єднує. А ми що?..

Чи замислювалися ви колись, чому польсько-угорська дружба триває, попри кривавий напад угорців на Польщу в XVII ст.? Чому вона така міцна, попри союз угорського короля з хрестоносцями в часи Грюнвальду? Тому що ми маємо для пам’ятання інше – те, що нас зближує. У польсько-українських відносинах багато хто дбає (і не лише Росія) про те, щоб поляки й українці пам’ятали лише взаємну ворожість…

Прапор?.. Він сам по собі – лише епізод… Одним із проєктів, які я не завершив, була серія гральних карт, присвячених повстанню 1863 р.; валетом пік там мав бути кавалерист Ружицького (такий, як на збережених у Львові фотографіях). Може, колись прийде час і на це.

Фото: Офіс Президента України; Роберт Чижевський