Бути в Татрах і не побачити Морське Око? Це найбільше гірське озеро в Польщі знає, мабуть, кожен.
Хоча до нього потрібно йти кілька кілометрів пішки або їхати кінними упряжками, які останнім часом зазнають критики, напевно, немає нікого, хто не хотів би побачити його колір і дивовижну панораму Високих Татр.
Озеро розташоване в Долині рибного потоку на висоті 1350 м над рівнем моря. Має глибину понад 50 м і його можна обійти шляхом довжиною майже 2,5 км. Живиться водою з двох потоків із гір: Чарноставенського та Мніхового. Унікальним тлом для нього є Менгушовецькі вершини, передусім гори Мніх і Риси.
Саму назву важко назвати оригінальною. Німецькі осадники з історичної області Спиш називали морськими очима всі гірські водойми. Гуралі говорили на нього Білий став або Рибне озеро через природне зариблення. Такі назви використовувалися ще в XVII ст. Хоча в той час у район величезного гірського озера потрапляли тільки мисливці за скарбами і рудою, звістка про його існування передавалася як про щось дивовижне, оскільки в ньому водилася риба.
Перші згадки про Морське Око зафіксовані в 1575 р. У 1637 р. волею короля Владислава IV право на користування пасовищами біля озера отримав Владислав Новобільський. У 1824 р. власність разом із Долиною рибного потоку викупив в австрійської влади Емануель Гомолач, а потім Владислав Замойський, громадський діяч, меценат і засновник гімнастичного товариства «Сокіл» у Кракові. У 1933 р. озеро та його околиці були націоналізовані.
Хоч Морське Око – це залишок льодовикового періоду, історія його появи сповнена легенд. Більшість із них розповідають, що гірські озера не мають дна і що десь у глибині землі вони зливаються з величезним океаном.
Цей мотив з’являється в легенді про моряка, який під час сильного шторму на Адріатичному морі загубив скриньку з коштовностями, а згодом її знайшли саме в озері посеред високих гір. Кажуть, що в Морському Оці зберігається горщик із розбійницькими дукатами, який охороняє Король Золотих Змій. А ще розповідають, що завдяки підземному сполученню з морем бюст цісаря Франца Йосифа, який скинули з гори Риси, знайшли балтійські рибалки.
Про морське сполучення Підгалля з Балтійським морем мають свідчити гуральські капелюхи зі справжніми мушлями. Однак солоної морської води в Морському Оці точно немає, оскільки взимку воно замерзає, а серед риб водиться прісноводна форель. Цікаво, що форель із Татр, яку називають королевою Морського Ока, відрізняється від риб цього виду в інших місцях: вона має білі плавники і більшу голову.
Притулок, розташований біля Морського Ока, найдавніший у Татрах. Відкриття першого такого осередку, побудованого в 1874 р., було важливою подією, в якій узяли участь навіть Гелена Моджеєвська та Адам Асник. На жаль, будівля була знищена пожежею в 1898 р. Та, яку ми бачимо зараз, була введена в експлуатацію в 1908 р. На її відкриття тоді завітали Владислав Реймонт і Леопольд Стафф.
Притулок «Морське Око» носить ім’я Станіслава Сташиця, якого вважають першим дослідником цього гірського озера. У 1805 р. він не мав жодного спеціалізованого обладнання, важко теж уявити, що в нього міг бути човен. Він вимірював глибину з берега, кидаючи на дно свинцеву кулю на мотузці. Як він зазначив, куля впала на глибину 583 футів, тобто майже 29 м. Сьогодні ж ми знаємо, що в найглибшій точці озеро сягає понад 50 м.
Перший туристичний маршрут до Морського Око вів із Буковини. З ініціативи Татранського товариства, заснованого в 1873 р., розпочалося будівництво дороги із Закопаного через Ящурівку до Морського Ока. Його успішно завершили в 1902 р. Ще у 1880-х рр. збудували 78 гранітних сходинок до самого озера, щоб полегшити туристам доступ до берега.
У літній сезон до Морського Ока кожного погожого дня приходять кілька тисяч туристів. Ще в 1980-х рр. до Влосениці неподалік озера ходив автобус. Після великого зсуву рух транспорту тут припинили і до сьогодні не відновили. Восьмикілометрову відстань від Палениці Бялчанської можна подолати пішки або упряжкою. Кінний транспорт, щоправда, піддається нині серйозній критиці, але аргументи екологів про негуманне поводження з кіньми, перевантаженими пасажирами, поки що програють місцевій традиції. Водночас у червні було прийнято рішення зробити кінні екіпажі менш перевантаженими, а також розпочато тестування електричного автобуса.
Йоланта Павнік,
журналістка, контент-менеджерка, авторка книг із генеалогії
