Франція та Німеччина домовляються з Росією за спиною Польщі. Розклад сил у нормандському форматі – очевидний. Президент Володимир Зеленський, щоправда, скаржився, що розраховував на більше і не задоволений результатами саміту. Однак у певному сенсі результати задовольняють нагальні потреби обох президентів.
Для президента України найважливіші були тактичні міркування: йшлося про те, щоби він міг повернутися до України й оголосити, що повернувся до політичного діалогу з Росією, адже громадяни його країни вже дуже втомилися від війни. Тепер він може говорити про очевидні переваги: швидкий обмін всіх ідентифікованих полонених, розмінування, тимчасове перемир’я. Тільки експерти розуміють, що це не надто великий результат.
Владімір Путін також мав тактичні цілі, але не у відносинах з Україною, а із західними партнерами. Він хотів від Франції та Німеччини підтвердження гарантій патронату над політичним процесом у Донбасі на розмитих і в цілому вигідних для нього засадах. У відносинах з Україною питання, на які Путін погодився, не мають великого значення, можуть бути визнані валютою, якою він платить Берліну і Парижу за пом’якшення політики щодо Росії. Про Україну Росія зараз думає стратегічно. Для неї важливо не відступити з політичних і військових позицій, зайнятих у 2014 р., і навіть піти далі. Росія у довгостроковій перспективі прагне легалізації влади сепаратистів, збереження та укріплення нинішнього стану справ. Звичайно, Росія не зацікавлена відновленням нормального функціонування кордону з Україною.
Цинічно кажучи, зустріччю в Парижі повинні бути задоволені всі. Президент Еммануель Макрон домігся того, чого хотів: показав ініціативність Парижу, усунув чергові перешкоди на шляху до примирення із Москвою. Валютою було найцінніше, що мала Франція: престиж. Урочисте привітання президента Путіна показало, що санкції зовсім не означають прохолоди у відносинах Парижа з Москвою. Навіть федеральний канцлер Ангела Меркель має бути задоволена, оскільки принаймні теоретично були підтверджені домовленості з 2015 р., тобто вона може сказати, що не піддалася тиску з боку Росії.
Проблема, однак, саме у цих домовленостях, тому що в Мінських угодах приховані різні пастки для України. Головна із них – це питання регіоналізації. Вона дає можливість здійснювати на Україну постійний тиск. На Заході регіоналізація асоціюється з німецькою федеральною системою або державним устроєм США. Регіоналізація у випадку України, згідно з намірами Росії, має бути наданням сепаратистам права вето у прийнятті будь-якого стратегічного рішення. Зеленський залишається з тими ж проблемами. Багато вказує на те, що він усвідомлював це, залишаючи Єлисейський палац.
«Польський парадокс» нормандських переговорів особливо складний. Будь-яке рішення щодо України породжує якісь наслідки для Польщі. Наприклад, якщо світ проковтне порушення Росією міжнародного права, це потенційно стосуватиметься всіх сусідів Росії. Для Польщі важливо, чи політичні рішення щодо Донбасу стабілізують або дестабілізують Україну, чи дозволять їй розвиватися чи ні і т. д.
Звичайно, незрозуміло, чи у 2014 р. Польща могла стати частиною нормандського формату (хоча б через спротив Росії). Також невідомо, чи було би це для Польщі вигідно. Адже неконкретні політичні домовленості не обов’язково приносять користь. З іншого боку, сьогодні зрозуміло, що Польща де факто не має механізму впливу на політику двох країн ЄС – Франції та Німеччини – щодо Донбасу. У ситуації, коли немає жодного конкретного механізму ЄС для визначення спільної політики щодо кризи в Україні, а США вмивають руки (сподіваюся, тимчасово), політика Франції та Німеччини стосовно Донбасу є їх власною політикою спілкування з Росією, яку вони здійснюють за нашими спинами.
Автор – депутат «Громадянської коаліції», доктор політологічних наук
Джерело: Rzeczpospolita
