Польща
79 років тому НКВС розпочав масові вбивства полонених поляків

3 квітня минає 79 років від початку ліквідації НКВС таборів для польських офіцерів у Козельську, Старобільську та Осташкові. Упродовж шести тижнів розстріляли 14 587 полонених. Вбили теж близько 7 300 поляків, яких утримували у в’язницях на території довоєнних східних воєводств Польщі.

Після нападу СРСР на Польщу 17 вересня 1939 р. у радянській неволі опинилися 240–250 тис. поляків- полонених, зокрема понад 10 тис. офіцерів. Уже 19 вересня 1939 р. Лаврентій Берія скликав управління у справах військовополонених та інтернованих при НКВС СРСР та наказав створити мережу таборів.

На початку жовтня 1939 р. радянська влада почала звільняти частину в’язнів-рядових. У цей же самий час прийняли рішення про створення двох офіцерських таборів у Старобільську та Козельську і табору в Осташкові, призначеному для службовців поліції, пенітенціарних закладів і Корпусу охорони прикордоння.

Під кінець лютого 1940 р. у цих таборах знаходилися під вартою 6 192 поліцянтів та службовців вищезгаданих служб, а також 8 376 офіцерів. Серед ув’язнених перебувала велика група офіцерів запасу, мобілізованих у армію як тільки почалася війна.

Більшість із них представляла польську інтелігенцію – лікарі, юристи, шкільні вчителі та викладачі вишів, інженери, літератори, журналісти, політичні діячі, державні чиновники, землевласники. Разом із ними в таборах опинилися й капелани – католики, православні, протестанти та юдеї.

Рішення про вбивство військовополонених поляків із таборів у Козельську, Старобільську та Осташкові, а також поляків, яких утримували у в’язницях на території довоєнних східних воєводств Польщі, прийняли на найвищому рівні радянської влади.

Прийняло його 5 березня 1940 р. Політбюро ЦК ВКП(б) на підставі подання, яке народний комісар внутрішніх справ Лаврентій Берія скерував до Сталіна. Керівник НКВС, оцінюючи в ньому, що всі перераховані поляки «є заклятими ворогами радянської влади, переповненими ненавистю до радянського ладу», просив про розгляд їхньої справи у спеціальному режимі «із застосуванням щодо них найвищої міри покарання – розстрілу».

Також Лаврентій Берія вказував, що справи потрібно розглядати без присутності арештованих і без висування звинувачень, без рішення про завершення слідства і без звинувачувального акту. Формально вироки підписувала Спеціальна колегія НКВС у складі Івана Баштакова, Богдана Кобулова і Всеволода Меркулова. Вищенаведені пропозиції, представлені Берією, були повністю прийняті, а на його поданні свої стверджувальні резолюції розмістили генеральний секретар ВКП(б) Йосиф Сталін, маршал Радянського Союзу і нарком оборони Климент Ворошилов, голова Ради народних комісарів і нарком закордонних справ В’ячеслав Молотов, замісник голови Ради народних комісарів і нарком закордонної торгівлі Анастас Мікоян.

Після приготувань, що тривали місяць, 3 квітня 1940 р. розпочалася ліквідація табору в Козельську, а двома днями пізніше – таборів у Старобільську та Осташкові. Упродовж наступних шести тижнів поляків вивозили групами до місць страти.

Із Козельська 4 404 особи перевезли до Катині і вбили пострілами в потилицю. 3 896 полонених із Старобільська вбили у застінках НКВС у Харкові, а їхні тіла поховали в передмісті, в П’ятихатках. 6 287 осіб з Осташкова розстріляли в будинку НКВС у Калініні, нині Твер, а тіла поховали в Мєдному. Всього вбили 14 587 осіб.

Згідно із рішенням від 5 березня 1940 р., вбили теж близько 7 300 поляків, які перебували у різних в’язницях на територіях, приєднаних до Радянського Союзу: в Україні розстріляли 3 405 осіб (їхні могили, ймовірно, знаходяться у Биківні під Києвом), у Білорусі – 3 880 (поховані в Куропатах під Мінськом). Більшість із них становили арештовані діячі підпільних організацій, офіцери, не мобілізовані в 1939 р., державні чиновники та, з погляду радянської влади, «соціально небезпечний елемент».

Із в’язнів Козельська, Старобільська й Осташкова вціліли 448 осіб (за іншими джерелами – 395). Це в’язні, яких перевезли з утвореного НКВС перехідного табору в Павліщевому Бору, а потім транспортували у Грязівець.

У ніч із 12 на 13 квітня 1940 р., тобто тоді, коли НКВС вбивав польських полонених і в’язнів, їхні сім’ї стали жертвами масової депортації вглиб СРСР, проведеної радянською владою. Рішення про її проведення Рада народних комісарів прийняла 2 березня 1940 р. За даними НКВС, під час цього вивезення заслали близько 61 тис. осіб, головним чином до Казахстану.

Інформацію про відкриття масових могил у Катині німці оприлюднили 13 квітня 1943 р. (зараз це символічна річниця злочину).

15 квітня 1943 р. у відповідь радянське інформбюро оголосило, що польські в’язні працювали на будівельних роботах на захід від Смоленська і «потрапили в руки німецьких фашистських катів влітку 1941 р., після відступу радянських військ із району Смоленська».

У повідомленні йшлося: «Німецько-фашистські злочинці не гребують у цьому своєму потворному вимислі найбільш гидкою і підлою брехнею, за допомогою якої вони намагаються приховати нечувані злочини, скоєні, як це зараз чітко зрозуміло, ними самими». Того самого дня уряд Республіки Польща в екзилі наказав своєму представнику у Швейцарії звернутися до Міжнародного Червоного хреста з проханням про створення комісії для дослідження відкритих могил. 17 квітня 1943 р. польська сторона звернулася в цій справі у Женеві з офіційною нотою; при цьому вона довідалася, що раніше Німеччина вже звернулася до Міжнародного Червоного хреста з проханням розпочати слідство.

Дії німецької влади, спрямовані на провокування конфлікту між союзниками, мали створити враження, що кроки Берліна та польського уряду скоординовані між собою.

Йозеф Геббельс записав у своєму щоденнику: «Справа Катині перетворюється у величезну політичну аферу, яка може мати широкий розголос. Ми використаємо її всякими можливими способами».

Москва дуже гостро відреагувала на пропозицію провести слідство Міжнародним Червоним хрестом. 19 квітня 1943 р. радянська газета «Правда» опублікувала статтю під назвою «Польські помічники Гітлера». У ній, зокрема, вказувалося: «Наклеп швидко поширюється. Ще не висохло чорнило на перах німецько-фашистських писак, огидні вигадки Геббельса і компанії на тему масового вбивства польських офіцерів, нібито скоєного радянською владою в 1940 р., були підхоплені не тільки вірними гітлерівськими посіпаками, але, що дивніше, міністерськими колами генерала Сікорського. (...) Польські лідери купилися на приманку хитрої провокації Геббельса і дійсно підтримали нікчемні брехні і наклепницькі вигадки катів польського народу. З огляду на це важко подивуватися тому, що Гітлер теж звернувся до Міжнародного Червоного хреста з пропозицією провести «слідство» на місці злочину, скоєного руками його майстрів у мистецтві убивати».

Заява Німеччини про злочин послужила для совєтів претекстом до розірвання дипломатичних стосунків із польським урядом у Лондоні.

21 квітня 1943 р. Сталін вислав таємні депеші з однаковим текстом до президента Рузвельта і прем’єра Черчилля, в яких звинувачував уряд генерала Сікорського в тому, що він у змові з Гітлером веде ворожу кампанію проти СРСР.

Формально розірвання Москвою дипломатичних відносин з польським урядом в екзилі відбулося в ніч із 25 на 26 квітня 1943 р. Це був перший крок радянського диктатора в напрямку створення власної групи маріонеток для керування Польщею.

На жаль, у Катинській справі поляки не отримали підтримки з боку керівників західних держав, які в ім’я міцності альянсу зі Сталіним виявляли йому допомогу у приховуванні правди про цей злочин.

Оскільки совєти заблокували проведення слідства у Катинській справі Міжнародним Червоним хрестом, Німеччина організувала власне слідство. 28 квітня 1943 р. на місці злочину на запрошення німецької влади приїхала група міжнародних експертів судової медицини і кримінології. Головою колективу став доктор Ференц Оршош, директор Інституту судової медицини в Будапешті. Експерти одноголосно підписали звіт, у якому доводилося, що розстріл польських в’язнів відбувався у березні і квітні 1940 р.

Після того, як під кінець вересня 1943 р. Смоленськ зайняла Червона армія, радянська влада скликала спеціальну комісію для проведення слідчих дій у справі Катині під керівництвом професора Миколая Бурденка.

24 січня 1944 р. після ексгумації відповідно препарованих тіл польських офіцерів ця комісія оголосила, що злочин проти поляків скоїли німці в період між вереснем і груднем 1941 р.

У 1945 р. у процесії проти нацистських злочинців у Нюрнберзі радянська сторона внесла в обвинувачуваний акт звинувачення відповідальності за Катинський злочин. Проте Нюрнберзький трибунал у кінцевому вироку 1946 р. справу вбивства польських офіцерів через недостатність доказів оминув.

Джерело: tvp.info

Схожі публікації
Заступник міністра закордонних справ Польщі Аркадіуш Мулярчик заявив, що необхідно створити ідентичний звіт про воєнні збитки, завдані Радянським Союзом полякам, як і у випадку звіту про воєнні репарації від Німеччини.
Повну доповідь із балансом воєнних втрат буде представлено щонайменше через 2‒3 роки.
Російське державне інформаційне агентство «РІА Новості» повідомило, що уряд РФ вирішив закрити польське консульське агентство в Смоленську.
80 років тому, 13 квітня 1943 р., Німеччина опублікувала офіційну інформацію про виявлення масових поховань польських офіцерів, убитих більшовиками в Катині.
«Для чехів і словаків серпень 1968 р. залишається символом агресії, окупації, зради і приниження», – сказав прем’єр-міністр Чехії Петр Фіала під час 54-ї річниці тих подій.
Анджей Дуда заявив, що до міжнародних трибуналів буде подано заяви щодо розслідування Катинської справи.
На думку віцеспікера польського Сейму, «Україна хотіла б мати геополітичний комфорт, але щоби цього досягти, їй доведеться пройти довгий шлях, тому що путінська Росія з імперськими мріями не хоче цього допустити».
40 років тому ФК «Ліверпуль» завоював Кубок Європи, утворився музичний гурт Metallica, а Роберт Де Ніро отримав «Оскар» за роль боксера Джейка Ламотти, зіграну в фільмі «Скажений бик». У Польщі 1981 р. ознаменовано іншою подією – комуністичний режим оголосив війну власному народу.
Коли я починав працювати журналістом, у Польщі закінчувався воєнний стан. Кілька разів тижневик, у якому я працював, не вийшов друком, бо не було згоди з боку управління з контролю публікацій та видовищ, іншими словами – цензури. А кожен третій-четвертий текст друкувався із втручанням державного цензору.