«Ми були свідками народження нового українського національного міфу», – Вітольд Добровольський

«Ми були свідками народження нового українського національного міфу», – Вітольд Добровольський

Вітольд Добровольський: «Українські націоналісти не мають антипольських настроїв, а прославлення ОУН і УПА не є їхнім проявом, а випливає з протиставлення Росії».

Останніми роками визначною в польсько-українських відносинах, а передусім у їхньому охолодженні, стала домінація наративу, який можна назвати націоналістичним. Притому найбільш дражливими пунктами тут стали питання пам’яті про Волинську трагедію, значення в Україні Степана Бандери тощо.

Чи націоналістичні середовища з Польщі та України спроможні знаходити порозуміння? Про це розповів Вітольд Добровольський, редактор національно-радикального щомісячника «Штурм».

– Ви стали безпосереднім свідком російсько-української війни на Донбасі, але, наскільки мені відомо, передісторією цього стало те, що в Україну Ви потрапили ще під час Майдану?

– Саме так. Це було досить цікаво, адже розпочався Майдан і, звісно, разом із цим розпочалася певна медіа-буря чи то в Польщі, чи то в середовищі польських націоналістів. Спочатку, можна сказати, що в них певною мірою домінував кремлівський наратив, оскільки він був дуже антиукраїнським і здебільшого спирався на присутність на Майдані українських націоналістів. Маю визнати, що певним чином я також піддався цьому наративу, бо, звісно, для молодого поляка символіка ОУН і УПА асоціюється однозначно з негативом. Однак в усій маніпуляції та брехні ЗМІ я почав зауважувати, як це виглядає насправді. Як кожна звичайна людина, я відслідковував це на телебаченні і певної миті дійшов висновку, що так більше не можна і з цим треба щось робити. Отже, під час досить випадкової розмови зі знайомим націоналістом дізнався, що він їде на Майдан, і я вирішив поїхати туди з ним, аби особисто все це пережити і побачити, як ця ситуація виглядає насправді.

– Коли саме Ви туди потрапили та що там побачили?

– Це був кінець лютого. Якщо я добре пам’ятаю, лише за кілька днів після Чорного четверга, коли розстріляли людей на Інститутській. Отже, можна сказати, що ми дещо запізнилися на революцію. Але це ще був час післяреволюційної України. У нас, складалося таке враження, у гостей, котрі мали певний ідеалізований погляд, що ми були свідками народження нового українського національного міфу, який нас дуже позитивно вразив.

– Що побачили, крім цього міфу? Адже, якщо я добре розумію, у Вашому випадку відбулася якась зміна бачення України?

– Наприклад, першим реченням, яке я почув від українського націоналіста в Україні було «Jeszcze Polska nie zginęła», і загалом я зустрів там дуже позитивне ставлення до поляків. Є фактом, наприклад, що поляки й угорці дуже добре один до одного ставляться, поляка в Угорщині завжди чудово прийматимуть. Отже, те, з чим я тоді зустрівся в Україні, перевершувало всі очікування: такої гостинності я ніколи раніше не відчував. Я міг на власні очі побачити, як виглядає справа зі славнозвісними бандерівцями: насправді українські націоналісти не мають антипольських настроїв, а прославлення ОУН і УПА не є їхнім проявом, а випливає з протиставлення Росії. І це також змінило мій підхід до цього питання. А крім цього, я побачив людей, готових боротися за свої ідеали – за допомогою революції та захищаючи свою країну на Донбасі.

– Ви не встигли на революцію, але вирушили на схід України, де на власні очі побачили війну…

– Так, коли я повертався з Майдану, – це був той момент, коли зелені чоловічки з’явилися в Криму і всі говорили про війну. З’являлося безліч неправдивих повідомлень про те, що російські танки захопили Харків і вирушають на Київ. І власне в такій атмосфері я їхав із Майдану, пообіцявши собі повернутися. Повернувся у травні 2014 р. вже як професійний журналіст, коли поїхав у Донецьк на територію, окуповану сепаратистами, аби побачити, як виглядає другий бік конфлікту. Я не очікував, що це стане для мене таким шоком, бо не думав, що зустріну там ціле місто, людей, котрі свято вірять, що в Києві до влади прийшли фашисти, котрі хочуть вирізати народ Донбасу; і що всі хочуть, аби Росія допомогла.

– Ну і допомогла, по-своєму… Ви кажете: сепаратисти. Чи, на Вашу думку, це слово можна застосовувати без лапок?

– Це складне запитання. Напевно, питання сепаратизму на Донбасі існувало і раніше, але, звісно, вся ця війна і сепаратистські рухи, які з’явилися 2014 р., були спровоковані російськими спецслужбами. Там на місці, вже у травні 2014 р., я зустрів людей, котрі прибули туди безпосередньо з Росії. Навіть, наприклад, у батальйоні «Восток», який дислокувався в Донецьку, було чимало чеченців, котрі, зокрема, воювали в Грузії. Отже, все це, тобто те, хто стоїть за організацією цих подій, було видно неозброєним оком.

– Пізніше Ви неодноразово поверталися на Донбас, уже з підконтрольного Україні боку фронту. Наскільки мені відомо, Ви були під Донецьким аеропортом, а також неподалік Маріуполя, де воював батальйон (а потім уже полк) «Азов».

– Так, наприклад у лютому 2015 р., вже після падіння Донецького аеропорту, мені вдалося потрапити до Пісків, яке знаходилося найближче до летовища, і саме звідти вів так званий коридор життя. Я там провів декілька днів, фотографуючи зруйноване місто, яке постійно обстрілювала артилерія росіян і сепаратистів. Якщо ж ідеться про батальйон «Азов», то я контакт із його членами встановив наприкінці 2014 р. і в березні 2015 р. намагався дістатися Широкіно – курортного селища, яке опинилося на лінії фронту. Саме там тодішній батальйон «Азов» вів бої з сепаратистами. Однак з огляду на безперервні обстріли і дуже велику небезпеку мене як журналіста туди не допустили.

– Дуже часто, навіть тут у Польщі, про війну, яка триває в Україні, забувають або її просто не сприймають як повноцінні воєнні дії. Чи Ви поділяєте таке враження? Якщо так, то з чим це, на Вашу думку, пов’язано?

– Я й сам це зауважив. Просто в Європі не пам’ятають про цей конфлікт. Тим більше це приголомшує, бо в середньому щодня гине один український солдат. Це заморожений конфлікт, однак в Європі триває позиційна війна, і ми про це не пам’ятаємо. Їздячи туди, я намагаюся про це нагадувати як тільки можу. Однак я лише один фоторепортер, а завдання нагадувати про це лежить на головних ЗМІ. Коли відбувається загострення конфлікту, як, наприклад, останнім часом в Азовському морі, то тоді, звісно, всі про це згадують, бо це гостра тема. Але коли йдеться про своєрідну рутину, тобто, власне, про смерть окремих вояків, коли немає масштабних військових дій, а тільки локальні сутички, то цим мас-медіа вже не цікавляться. Але насправді забування цього конфлікту або його ігнорування я зауважив не лише у Польщі, а навіть в Україні. І там мене це дуже вразило.

Джерело: Polskie radio dla zagranicy