Різдвяні традиції польсько-чеського прикордоння

Різдвяні традиції польсько-чеського прикордоння

Різдвяні традиції в Польщі різноманітні. Все залежить від регіону, впливів інших культур і родинних звичаїв. 

Наприклад, мешканці Нижньої Сілезії, а конкретно регіону Моравської брами, який межує з Чехією, не знають, що таке кутя. Натомість у них є своя страва на Різдво, яку готують лише на Силезії, – мочка. Про це розповіла Патриція Ціш, жителька цього регіону, де досі культивують відмінні від решти території Польщі традиції.

– Чим відрізняється Святвечір і Різдво у вас?

– Що мене завжди дивувало – це те, що в нас вдома та довколишніх селах немає вареників і борщу. Що замість цього ми їмо? Звісно, є короп, хоча риба подається теплою. Ми споживаємо капусту, але не з горохом, а з грибами. Звісно, і картоплю. А щодо супу, то у нас є гороховий суп. Під впливом інших регіонів вареники і борщ помалу з’являються й на нашому столі, однак, варто сказати, що традиційна сілезька кухня завжди складалася з м’яса і картоплі. М’ясо давало силу господарям, робітникам, а картопля мала неймовірні властивості очищення. Так і зараз. Тому картопля, різні страви з неї у нашій кухні дуже популярні. Що ще? У Польщі є кутя. Уперше я натрапила на цю страву в дорослому житті. Однак відомою стравою, і то не лише на моїй частині Сілезії, є мочка. Але в кожному регіоні її по-різному готують.

У нас, мочка – це десерт на прянику. Але, як я сказала, у кожному домі – свій рецепт. Наприклад, у Верхній Сілезії додають пиво. У нас таким чином ніколи мочку не робили. Пам’ятаю, як моя бабуся готувала страву дуже довго у день святої вечері. Іноді вона злилася, тому що, наприклад, помилилася з пропорціями, замало дала пряника і мочка вийшла рідка. Коли пряника було забагато, тоді казала, що у неї вийшла мочка як кіт, тобто дуже густа, яку не можна розмішати. Мочка – коричневого кольору від того пряника. Можна додавати крихкий пряник. І моя бабуся також так робила, додавала до мочки натурального солоду. Звісно, додаються різні цукати. Колись це було синонімом багатства.

– А чи постять у вас у день святої вечері?

– Моя бабуся завжди повторювала, що у день святої вечері треба так постити, аби побачити «золоте теля». Ми завжди задумувались над тим, а що це таке оте «золоте теля»? Ми знали, що у Біблії є золоте теля. Але чому саме золоте теля? Потім виявилося, що бабуся сама створила традицію. І так сказала про те «золоте теля», що мало означати просто зімліти. Вона так жартувала. Але моя бабуся також пам’ятає, як ритуально люди вмивалися. Це було точно на Великдень, а також на Різдво. У цей день постили. Звісно, зараз все змінюється, але найстарше покоління зберігає піст. Досі є традиція, щоб під час адвенту, тобто різдвяного посту, не було гучних забав, хоч це радісний час.

– Як у вас виглядає різдвяне богослужіння? Чи колядують після Святвечора і якою мовою?

– Всією родиною ми ходили на пастирку – урочисте різдвяне богослужіння. У моєму селі це залежало від священника. Коли я була мала, то ця пастерка була опівночі, згідно з традицією. Але наш теперішній священник вже багато років служить  месу о 10-й вечора після святвечора. Аби встигнути на трансляцію меси з Риму. Але, так, у нас є пастирка. Я протягом багатьох років брала участь у музично-мистецькій частині цієї служби. Мій дідусь був органістом і керівником сільського хору. До цього часу вдома у нас є ноти з початку ХХ ст. «Transeamus usque Bethlehem». Бабуся і мама, поки хор ще існував, завжди згадували, як вони сиділи на хорах разом з дідусем, там ще на горі у храмі були намальовані фрески останнього суду. І коли звучала коляда «Transeamus usque Bethlehem», то мама розповідала, що вона виростала у цій музиці. При цьому також грали органи. Мені здається, що колись ця меса мала більший вимір, цьому присвячували більше уваги – святкуванню, часу, проведеному разом, моменту піднесення. Зараз все менше на це звертають уваги. Це особливо відчутно саме в музичному супроводі.

Щодо колядування діалектом, то у моїй місцевості цього нема, але поруч до сьогодні моляться моравською, тобто чеським діалектом. Але, взагалі, якщо йдеться про колядників, то я особисто їх не пам’ятаю. У нас традиція колядування радше не збереглася у традиційній формі. Однак у нас є традиція ходити до родини і знайомих на Новий рік. Я пригадую коротке віншування, якому навчила нас бабуся: «Winszujemy, co wam trzeba, a po śmierci fig do nieba». Із цією віншівкою ходили на Новий рік, 1 чи 2 січня. Я дуже сподіваюся, що хоча б цей звичай збережеться, адже Новий рік треба починати з доброю енергією, щиро.

Джерело: Українська служба Польського радіо